У кімнаті запанувала мертва тиша. Чути було лише, як краплі дощу б’ють у старе вікно.
Кирило повільно опустив голову на руки. Усе склалося в єдину картину. Його загублений кулон. Темний номер. Дівчина, яку він прийняв за чергову ескортницю, надіслану друзями.
— Цей кулон… мій, — глухо промовив він, піднімаючи на неї повні сліз очі. — Мої ініціали. Кирило Воронов. Тієї ночі мій партнер вкрав мій бізнес. Я напився до нестями і думав, що ви… що вас прислали. Я не знав, Іванно. Боже, я клянусь, я не знав!
Іванна завмерла. Вона дивилася на чоловіка, який щойно зруйнував її багаторічну стіну невідомості.
— Отже… це були ви, — прошепотіла вона, і в її голосі змішалися біль, образа та полегшення.
Кирило повільно підвівся, підійшов до Вірочки і опустився перед нею на коліна прямо на стару протерту підлогу. Він обережно торкнувся маленької ручки дівчинки.
— Я твій тато, Вірочко, — сказав він, ледь стримуючи ридання. — Я нарешті знайшов вас.
Того ж вечора Кирило категорично відмовився залишати їх у холодній квартирі. Незважаючи на слабкість Іванни, він викликав приватну швидку допомогу для безпечного перевезення, зібрав їхні найнеобхідніші речі і забрав матір з донькою до свого розкішного маєтку під Києвом. Пані Галина, економка, швидко підготувала найкращу гостьову кімнату, забезпечивши Іванні повний спокій та догляд.
Наступного дня, ближче до обіду, Кирило мусив поїхати в офіс, щоб залагодити термінові справи. Іванні стало значно краще після крапельниць і нормального сну. Вона обережно вийшла у простору вітальню, залиту осіннім сонцем. Вірочка, захоплено роздивляючись величезний будинок, бавилася з новою лялькою, яку пані Галина знайшла у старих запасах.
Раптом вхідні двері відчинилися. На порозі з’явилася Діана. Одягнена в дороге кашемірове пальто, з ідеальним макіяжем, вона звикла заходити сюди як повноправна господиня. Проте її впевнена усмішка миттєво зникла, коли вона побачила у вітальні чужу жінку в простому домашньому одязі та дитину, що бігала по перському килиму.
Обличчя Діани перекосилося від обурення.
— Хто ви такі? — різко запитала вона, змірявши Іванну зневажливим поглядом. — Що ви тут робите? Хто вас впустив?
Іванна, злякавшись такого тону, зробила крок назад, прикриваючи собою доньку.
— Вибачте… — тихо відповіла вона. — Нас сюди привіз Кирило Валерійович. Ми вчора приїхали.
Слова «Кирило привіз» подіяли на Діану як червона ганчірка. У її голові миттєво промайнули всі страхи про те, що вона може втратити статус майбутньої дружини мільйонера. Вона відчула загрозу.
— Збирай свої лахи і забирайся звідси! — просичала Діана, підступаючи ближче. — Це мій дім! Ти взагалі знаєш, хто я така? Я ношу його дитину!
— Будь ласка, зачекайте, хай він повернеться… — спробувала пояснити Іванна, але Діана не хотіла слухати.
Вона схопила Іванну за плече і з силою штовхнула її в бік масивних дубових дверей передпокою.
— Пішла геть, жебрачко!
Іванна, ще слабка після хвороби, втратила рівновагу і позадкувала. Вірочка, яка з переляку вчепилася в мамину ногу, не втрималася. Дівчинка впала вперед і сильно вдарилася обличчям об кований декоративний елемент біля входу.
Повітря розрізав пронизливий дитячий плач.
— Мамо! Болить! — закричала Вірочка.
На її блідій щічці миттєво з’явилася подряпина, з якої потекла цівка крові. Іванна кинулася на підлогу, притискаючи до себе дитину. Її руки тремтіли.
— Що ви наробили?! — в розпачі крикнула вона Діані. — Ви ж травмували дитину!
Діана, на мить злякавшись того, що накоїла, швидко взяла себе в руки і холодно схрестила руки на грудях.
— Це буває, коли лізете туди, куди вас не просять, — кинула вона зневажливо і, грюкнувши дверима, пішла углиб будинку.
Опинившись на вулиці, Іванна з дитиною сіли на холодну лавку біля воріт. Жінка відірвала шматок чистої паперової серветки з кишені і обережно притисла до ранки на обличчі доньки. Вірочка тихо схлипувала, тулячись до маминого плеча.
Надвечір до воріт під’їхав знайомий позашляховик. Кирило помітив їх ще здаля. Серце впало, коли він побачив Іванну, яка обіймала заплакану доньку на холоді. Він вискочив з машини і підбіг до них.
— Що сталося?! Чому ви тут?! — його голос зривався, коли він помітив засохлу кров на щоці Вірочки.
Іванна підвела на нього повні сліз очі.
— Ваша жінка… вона вигнала нас. Вона кричала, штовхнула мене, і Вірочка впала.
Обличчя Кирила потемніло від гніву. Його очі спалахнули люттю, якої Іванна ще ніколи не бачила.
— Ходімо всередину, — твердо сказав він, беручи дитину на руки.
Зайшовши до вітальні, він побачив Діану. Вона сиділа на дивані з келихом соку і дивилася телевізор, вдаючи, ніби нічого не сталося. Побачивши Кирила, вона спробувала мило усміхнутися, але він різко перебив її.
— Зайди до мого кабінету. Негайно.
Діана, відчувши недобре, попленталася за ним. Щойно двері зачинилися, Кирило повернувся до неї.
— Що ти собі дозволяєш? — його голос був тихим, але від цього ще страшнішим. — Ти бачиш у моєму домі людей, викидаєш їх на вулицю і травмуєш маленьку дитину?!
— Хто вона така, Кириле?! — зірвалася Діана на крик, вирішивши йти в напад. — Ти притягнув у наш дім якусь волоцюгу з вулиці! А як же я? Я ж вагітна від тебе!
— Ця маленька дівчинка… — карбуючи кожне слово, сказав Кирило, — моя рідна донька. Моя кров.