Іванна злягла з жахливою ангіною. Температура піднялася до критичної позначки, жінка марила і не мала сил навіть піднятися з ліжка. Сиропи, які були вдома, закінчилися. Шестирічна Вірочка, бачачи, як мама важко дихає, прийняла недитяче рішення. Вона дістала з маминого гаманця останні зім’яті купюри, накинула курточку і тихо вислизнула з квартири.
Цілодобова аптека знаходилася в сусідньому будинку, буквально за двісті метрів. Але для маленької дитини в темряві, під зливою, цей шлях здавався нескінченним. Вірочка бігла тротуаром, плачучи від страху за маму і міцно стискаючи свій кулон, коли поруч несподівано загальмував великий чорний позашляховик.
— Де ти це взяла? — луною пролунав голос Кирила, який щойно вискочив з машини.
Вірочка відступила на крок, злякано дивлячись на високого незнайомця в дорогому пальті.
— Не чіпайте! — повторила вона, ховаючи прикрасу. — Це мого татка!
Руки Кирила затремтіли ще сильніше. Дощ заливав йому обличчя, але він не відчував холоду.
— Хто твій тато, дівчинко? Як його звати?
— Я не знаю, — схлипнула Вірочка. — Мама мені його дала.
— А як звати твою маму? — голос чоловіка зірвався на хрип.
— Іванна. Пустіть мене, мені треба купити ліки! Моя мама дуже хвора, вона вдома сама!
Кирило миттєво прийшов до тями. Він озирнувся на яскраво освітлену вітрину аптеки.
— Ходімо зі мною. Я не зроблю тобі нічого поганого, обіцяю. Ми купимо все, що потрібно твоїй мамі, і я відведу тебе до неї.
Він швидко доручив своєму водієві скупити половину аптеки за списком, який ледь згадала Вірочка, а потім, обережно тримаючи її за маленьку холодну ручку, пішов за нею у темні двори старої забудови. Його серце билося як шалене. Тисячі думок роїлися в голові, складаючись у неймовірний пазл, у який він боявся повірити.
Вони піднялися на третій поверх обшарпаного під’їзду і зайшли до скромної квартири. У кімнаті на розкладному дивані лежала бліда, спітніла від жару Іванна. Вона ледь розплющила очі, почувши кроки.
Кирило зупинився на порозі. У тьмяному світлі кімнати він не впізнав її обличчя, але щось невловимо знайоме в її силуеті змусило його затамувати подих.
— Я побачив вашу доньку на вулиці, — тихо сказав він, роблячи крок уперед. — Вона плакала.
Кирило швидко розпакував пакети з ліками, які приніс його водій. Він дістав жарознижувальне, налив склянку води на тісній кухні і допоміг Іванні випити таблетки. Жінка була настільки виснаженою, що майже не чинила опору, лише здивовано кліпала очима, дивлячись на незнайомця в дорогому костюмі, який раптом опинився в її квартирі.
Коли дихання Іванни трохи вирівнялося, а жар почав спадати, погляд Кирила знову зупинився на золотому кулоні, який Вірочка так і не випустила з рук. Він сів на край старого стільця, боючись зруйнувати крихку тишу кімнати.
— Скажіть мені… — його голос дрижав, видаючи неймовірне хвилювання. — Звідки у вас цей кулон?
Іванна важко ковтнула. Вона подивилася на прикрасу, потім на чоловіка. У її затуманеному хворобою розумі почали спливати спогади тієї ночі.
— Сім років тому… — тихо почала вона, і кожне слово давалося їй важко. — Я святкувала нову роботу в клубі «Ейфорія». Мені стало дуже зле. Голова йшла обертом. Я піднялася на поверх готелю «Столичний Гранд», шукаючи, де б присісти. Побачила відчинений номер… зайшла і просто сіла на ліжко.
Кирило зблід. Його дихання перехопило.
— Там було темно, — продовжувала Іванна, а по її щоках покотилися сльози. — Потім зайшов чоловік. Він… він був п’яний і пахнув відчаєм. Я не втекла. Це була моя найбільша помилка, за яку я розплачуюся все життя. А вранці його вже не було. Залишився лише цей кулон із вензелем «К.В.» на тумбочці… і гроші. Як подачка. За місяць я дізналася, що чекаю на Вірочку.