— Тату! Тату, а на нас може напасти акула?! — шестирічний Маркусь кулею влетів на кухню, де його батько саме допивав свою порцію міцної ранкової кави.
На хлопчикові вже був надітий яскравий надувний круг для плавання у вигляді надкушеного пончика з рожевою глазуррю. В одній руці він міцно стискав іграшковий вітрильник на дистанційному керуванні, а в іншій — пластикове відерце для піску з маленькою лопаткою. В його очах читався такий щирий дитячий захват, що Тарас мимоволі розплився в усмішці.
— Ні, синку, не може, — спокійно відповів Тарас, відставляючи чашку. — Я ж за тобою пильнуватиму. І взагалі, запам’ятай раз і назавжди: акули не люблять нападати на людей. Це все вигадки з кінофільмів!
— Тату, а це правда, що я зможу їсти морозиво щодня?! Там же буде справжня спека! Можна? — не вгавав малий, підстрибуючи на місці так, що надувний круг кумедно підстрибував разом із ним.
— Можна, — важко зітхнув Тарас. Він підвівся, підійшов до сина і лагідно скуйовдив його світле волосся. — Давай, біжи у вітальню, там якраз твої улюблені мультики починаються.
Син радісно понісся до телевізора, а Тарас залишився на кухні. Він сперся на підвіконня, дивлячись на затори столичного проспекту Бажана, і поринув у роздуми про майбутню відпустку. Ця поїздка до теплого моря планувалася ще дуже давно. Тоді, коли літо дві тисячі двадцять першого здавалося безкінечним, а його дружина і мама Марка — Вікторія — була живою. Але щось постійно не складалося: то ремонти, то дедлайни, то хвороби… А потім поїхати відпочивати всією сім’єю стало просто неможливо. Три роки тому Вікторії не стало. Жахлива автотроща на трасі під Києвом назавжди розділила їхнє життя на “до” і “після”.
Перший рік був найважчим. Це був суцільний, нестерпний кошмар, коли Тарас вчився жити заново: сам готував сирники вранці, вчився відповідати на складні дитячі запитання і годинами сидів у порожній спальні. Другий рік для осиротілої сім’ї минув не те щоб легше… Але біль став більш приглушеним, терпимим.
Щоправда, деякі речі так і не змінилися на краще. Наприклад, батьки Тараса. Вони ще з самого початку були категорично проти його шлюбу з “дівчиною без статусу”, і зараз їхнє ставлення не потеплішало. Вони не те що не прагнули допомагати з онуком, а навіть не дзвонили, щоб просто запитати, як у нього справи. Тарас міг би тримати на них смертельну образу, але обрав інший шлях: прийняв цю болючу реальність і просто відпустив ситуацію. Сам він з батьками спілкувався, бо все-таки їх любив. А ще тому, що десь у найглибшому куточку серця жевріла крихітна надія: колись їхні серця відтануть, і вони приймуть Маркуся як свого рідного онука.
Зрештою, кава була допита. Тарас відкрив робочий ноутбук і відписав керівництву столичного IT-агентства у корпоративному чаті. Керівництво відпустило його у відпустку без проблем, але тонко натякнуло, що в разі форс-мажору до нього, як до провідного фахівця, можуть звернутися за порадою. Тараса це не обурювало. Він завжди був на зв’язку. Після смерті дружини компанія пішла йому назустріч і перевела на повну віддалену роботу. Це стало порятунком — завдяки цьому Тарас зміг відмовитися від послуг чужих нянь і самостійно виховувати сина.
Маркусь, до речі, ходив до дитячого садка, але за власним бажанням. Іноді він навідріз відмовлявся туди йти. Тарас, як сучасний батько, що вірив у свободу вибору для дитини, дозволяв йому такі “канікули”. Зазвичай, посидівши кілька тижнів удома, Марк починав нудьгувати за дітьми і сам просився назад до групи.
Виліт із міжнародного аеропорту “Бориспіль” був запланований на другу половину дня, тому ранок минув без зайвої метушні. Тарас ретельно перевірив валізи. Взагалі-то, він спакував речі для сина ще вчора ввечері, але дозволив Маркусю самостійно скласти свій маленький дитячий рюкзачок — для розвитку самостійності. І ось, нарешті, вони замкнули двері київської квартири.
— Ой, а я вас ледь не проґавила! — пролунав дзвінкий жіночий голос біля під’їзду, коли вони саме чекали на викликане таксі “Київ-Експрес”. Це була сусідка Юлія. — Ну що, Марку, — вона лагідно нахилилася до малого, — готовий до справжніх пригод?
— Готовий! — застрибав від радісного хвилювання хлопчик. — А ти з нами точно не полетиш? Ну будь ласочка!
— Вибач, зайчику, ніяк не можу. Мене з роботи не відпустять, — з усмішкою відповіла Юлія. Вона випросталася і зустрілася поглядом із Тарасом. Звісно, у відпустку він її не кликав. Навіщо б вона була там потрібна? — Ну, щасливої вам дороги! Погрійтеся там на сонечку за мене.
— Дякую, — щиро відповів Тарас. — І величезне спасибі, що витрачаєш на нас стільки часу. Твоя допомога з Марком — безцінна.
— Та це дрібниці, мені зовсім не важко, — зніяковіло опустила очі Юлія.