Їй було двадцять два роки. Нещодавно вона закінчила педагогічний університет і тепер працювала вихователькою у тому самому садочку, куди то ходив, то не ходив Марк. Сусідкою Тараса вона стала чотири роки тому. Тоді вона переїхала до столиці, вступила до вишу і оселилася у квартирі, яка дісталася їй у спадок від бабусі. Так склалося, що Юля одразу здружилася з покійною Вікторією, а після трагедії стала справжньою опорою для Тараса і його сина.
— Тату! Машина приїхала! — ще дужче застрибав Марко, показуючи на жовте авто, що заїжджало у двір.
— Усе, ми поїхали. Бувай! — Тарас закинув валізи в багажник. Обережно посадив сина в дитяче автокрісло і ретельно застебнув усі ремені безпеки.
— Па-па! Я тобі найкрасивішу мушлю привезу! — махав обома рученятами Марко крізь відчинене вікно.
— Щасливої дороги! Гарного відпочинку! — махала їм услід Юлія.
Вона довго проводжала таксі задумливим, ледь сумним поглядом. Потім важко зітхнула. Дівчина була щиро рада, що ця маленька родина нарешті вирушила до моря. Раділа, що Тарас потроху почав оговтуватися від свого страшного горя. А ще Юля цінувала їхні теплі, довірливі стосунки. Але разом із тим вона чітко розуміла: щоб не зруйнувати цю крихку дружбу, вона ніколи в житті не наважиться зізнатися Тарасові, що давно і безнадійно в нього закохана.
Тарас тихо сміявся, сидячи на теплому піску. Його синочок, який вперше в житті побачив справжнє море, просто шаленів від щастя. Марко носився широким пляжем, з розгону влітав у лінію прибою, розкидав навсібіч солоні краплі, з азартом шукав кольорові камінці та мушлі.
Вони заселилися у чудовий сімейний комплекс “Лісова перлина” на узбережжі. Тут був прекрасний ресторан із продуманим дитячим меню, великі басейни та аніматори. Напередодні поїздки Тарас ретельно проконсультувався зі столичним педіатром щодо вітамінів та акліматизації. Зараз він уважно стежив, щоб син не знімав панамку, і обіцяв йому, що завтра вони обов’язково попливуть на великому білому кораблику шукати справжніх дельфінів. Одне слово, цей відпочинок починався просто ідеально.
— Тату! Тату! — голос Марка, який несподівано підлетів до шезлонга, різко вирвав Тараса з роздумів про те, чи не сходити їм увечері на дитячу виставу.
— Що таке, розбишако? — тепло усміхнувся батько. — Знову морозива хочеш? Дивись, бо луснеш!
— Тату! — голос хлопчика тремтів, а великі очі блищали від незрозумілого шоку. — Там… мама!
— Що? — Тарасові здалося, що він недочув через шум хвиль.
— Мамочка! Там мама! — дитина, витягнувши тремтячу ручку, показувала кудись за спину батька. — Вона… Вона повернулася! Вона не померла!
Повільно, наче в найстрашнішому нічному кошмарі, де за твоєю спиною причаївся монстр, Тарас обернувся. “Що за нісенітниці говорить мій син?” — майнула панічна думка. Цього просто не могло бути! Кохання всього його життя загинуло. Це факт. Він сам організовував похорон, сам купував квіти. Вони з Марком щомісяця їздили на цвинтар, ставили свіжі троянди біля пам’ятника, з якого Віка так ніжно усміхалася їм із фотографії… То як його хлопчик міг побачити її тут, за тисячі кілометрів від дому?
Тарас обернувся. І відчув, як земля буквально тікає з-під ніг. Його очі розширилися від неконтрольованого шоку.
Це було настільки нереально, страшно і дико, що скидалося на галюцинацію. Тарас підвівся з шезлонга і пішов у бік моря, не відчуваючи ні розпеченого піску, ні власних ніг. Серце калатало так сильно, що, здавалося, зараз проломить ребра. У голові пульсувало лише одне питання: “Як це можливо?!”. І ось, він зупинився на відстані двох кроків від неї.
Уста Тараса самі собою прочинилися. З грудей був готовий вирватися чи то божевільний крик, чи то істеричне запитання. Але в останню мить він неймовірним зусиллям волі взяв себе в руки.
— Перепрошую, — його голос захрип, слова давалися важко. — А-але ви… Ви просто неймовірно схожі на мою покійну дружину! Вибачте мене… Але хто ви така?
Жінка, яка до цього спокійно витирала мокре волосся пухнастим рушником, різко здригнулася. Вона підняла очі і витріщилася на нього так, ніби він був привидом. У її великих карих очах за секунду промайнув цілий спектр емоцій: розгубленість, шок, недовіра, а потім — гірке розуміння.
За ці кілька секунд Тарас встиг проаналізувати її обличчя. Так, схожість була феноменальною! Але ця молода жінка у смарагдовому купальнику була помітно стрункішою, ніж його Вікторія навіть до вагітності. Його Віка завжди носила довге, густе волосся натурального кольору, а ця незнайомка мала стильне коротке біляве каре. Риси її обличчя здавалися трохи гострішими, а губи — трохи пухкішими. Але очі… Очі були ті самі.
— Ваша дружина? — перепитала жінка з дуже дивною інтонацією. Вона примружилася, нервово підібгала губи і важко зітхнула. — Мої співчуття… Мене звати Катерина. А Віка… Віка була моєю сестрою-близнючкою.