Решта дня злилася в суцільну сіру пляму. Телефонувала Ганна з цілим списком “побажань” щодо того, як Олені варто поводитися: менше говорити, більше усміхатися, перестати ганьбити Максима. Олена просто механічно кивала в слухавку, прекрасно розуміючи, що її тихий голос навряд чи зможе пробитися крізь цей потік вказівок.
Надвечір вона почувалася абсолютно порожньою. І саме тоді Ганна Савицька особисто і без попередження з’явилася на порозі.
Вона зайшла, не чекаючи запрошення, рухаючись із впевненістю господині, яка щиро вважала, що кожен сантиметр цієї нерухомості належить їй. Вона не сіла. І тим більше не усміхнулася.
— Ти здаєш позиції, Олено, — холодно констатувала Ганна. — Максиму уривається терпець.
Олена опустила очі.
— Я дуже стараюся.
— Твоїх старань недостатньо. Ти повинна нарешті вивчити свою роль. У Максима є певні очікування, і ти їм не відповідаєш. Якщо ти найближчим часом не візьмеш себе в руки, він знайде ту, яка візьме.
Олена здригнулася. Ганна чудово це помітила, але її тон не став м’якшим ані на грам.
— Вважай це моїм останнім попередженням, — сказала свекруха. — Дружина повинна служити своєму чоловікові, а не бути для нього тягарем.
Вона розвернулася і вийшла, залишивши Олену паралізованою посеред вітальні.
Тієї ночі все змінилося назавжди. Максим повернувся додому на кілька годин пізніше звичайного. Від нього відчутно пахло дорогим алкоголем, але він не був п’яним. Лише роздратованим. Холодним. Напруженим.
Він жбурнув на кухонний стіл білий конверт із логотипом “Столичної Клініки”.
— Знайшов це у твоїй сумці.
Олена перестала дихати. Вона не збиралася це ховати. Просто ще не знайшла в собі сил сказати.
— Ти вагітна, — процідив він.
Лють у його голосі паралізувала її волю.
— Я… я хотіла сказати тобі сьогодні за вечерею.
— Навіть не думай, — він зробив загрозливий крок уперед. — Не смій вдавати, що це хороша новина.
Серце болісно стислося.
— Але я думала, ти захочеш…
— Ти думала неправильно! — гаркнув він. — Ти навіть з роллю дружини впоратися не можеш. З якого дива ти вирішила, що зможеш стати матір’ю?!
В очах потемніло. Максим з відразою похитав головою, розвернувся і пішов геть, залишивши її наодинці з цим конвертом. Це був останній момент, який вона пам’ятала чітко, перш ніж кілька годин потому її тіло пронизав нестерпний біль.
Різкий. Глибокий. Безпомилковий.
Вона впала прямо в коридорі, її руки трусилися, коли вона кликала його на ім’я. Він не прийшов. Олена поповзла до дверей гостьової спальні і почала стукати. Її голос зривався. Вона благала про допомогу.
Він не відчинив. Зрештою, стікаючи холодним потом, вона сама сіла за кермо і поїхала до клініки крізь нічний Київ.
Коли наступного ранку вона повернулася додому — спустошена, з розбитим обличчям від падіння в коридорі, порожня настільки, що ця порожнеча розривала її зсередини, — Максим не запитав її ні про що. Він просто глянув на неї, застібаючи годинник, і байдуже кинув:
— Знову влаштовуєш драми.
Олена сиділа на краю дивана ще довго після того, як він поїхав. Вона дивилася в одну точку, знову і знову прокручуючи в голові жахи минулої ночі, поки душа не почала боліти сильніше за тіло. Надвечір вона потягнулася до телефону руками, які так і не перестали тремтіти. Вона гортала список контактів, пропускаючи всі знайомі імена, поки не знайшла той єдиний номер, до якого не торкалася вже кілька років.
Вона завагалася на мить. А потім натиснула “Виклик”.
Один гудок. Другий. Потім жіночий голос — рівний, зібраний, професійний.
— Олю?
Олена заплющила очі, і сльози нарешті прорвали греблю, заливаючи щоки.
— Ти мені потрібна, — прошепотіла вона в трубку. — Благаю тебе. Приїдь.
Їй не треба було пояснювати нічого більше. Ірина вже все зрозуміла.
Олена так і не змогла заснути після того дзвінка. Вона сиділа на підвіконні у величезній, холодній спальні, щільно загорнувшись у плед. Вона дивилася, як елітне котеджне містечко занурюється у глибоку темряву, а потім — у ту мертву тишу, в якій її власні думки ставали нестерпно гучними.
Кожен звук у порожньому будинку здавався їй загрозою. Тихе гудіння розумного холодильника на першому поверсі. Відлуння кроків охорони, що обходила периметр надворі. Віддалений гул двигуна дорогого авто, що проїжджало вулицею. Будь-яка дрібниця змушувала її здригатися. Вона почувалася так, ніби з неї здерли шкіру — оголеною, вразливою і абсолютно беззахисною.
Максим не повернувся додому тієї ночі. Він навіть не надіслав повідомлення. Олена перевіряла телефон стільки разів, що втратила лік. Десь глибоко всередині, попри весь біль, жевріла жалюгідна, ідіотська надія: а раптом він запитає, де вона? Раптом йому не байдуже, чи пережила вона цю ніч?
Але екран залишався темним. Нічого.
Години тягнулися нескінченно довго. Вона знову і знову прокручувала в пам’яті стерильну палату “Столичної Клініки”, голос лікаря Ковальчука, крижану байдужість в очах Максима, коли вона переступила поріг дому. Частина її свідомості відчайдушно кричала: чому ти не підеш? Чому не кричиш? Чому продовжуєш триматися за це життя, яке лише щільніше затягує заспокотливий зашморг на твоїй шиї?
Відповідь була простою і страшною: бо їй не було куди йти. Бо її батьки залежали від грошей Савицьких. Бо вона все ще, як наївна дівчинка, вірила, що все можна виправити. І головне — бо їй було страшно. Цей останній аргумент лежав на грудях найважчим каменем.
Коли сонце нарешті почало підніматися над соснами Конча-Заспи, голова Олени розколювалася від виснаження. Вона повільно підвелася, розтираючи змерзлі руки, і попрямувала на кухню. Тіло здавалося чужим, ніби воно їй більше не належало. Вона провела всю ніч, зібгавшись у клубок, і її спина досі нила від напруги.
Вона потягнулася за склянкою води, але руки тремтіли так сильно, що кришталь ледь не вислизнув на мармур. Олена сперлася долонею на стільницю, намагаючись втримати рівновагу.
Раптом клацнув замок вхідних дверей.
Вона різко смикнула головою на звук. Серце скажено забилося об ребра. Вона очікувала почути роздратований голос Максима, побачити його невдоволений погляд через те, що вона вже на ногах. Але кроки в коридорі були інакшими — занадто легкими, занадто швидкими і цілеспрямованими.
— Олю?
Слово не було гучним, але вньому бриніло те, чого Олена не чула вже цілу вічність. Турбота. Вона перестала дихати і повільно повернулася до дверей.
Там стояла вона. Ірина. Її сестра.
Те саме обличчя, ті самі очі, та сама статура. Але все інше — абсолютно все — випромінювало зовсім іншу, незнайому Олені силу. Ірина завжди стояла так, ніби була готова до стрибка, готова діяти, готова битися, якщо доведеться. Роки роботи у сфері приватної безпеки залишили свій відбиток. Навіть зараз, у простому чорному одязі, зі спортивною сумкою на плечі, вона виглядала так, ніби увійшла в зону бойових дій і повністю контролювала ситуацію.
Олена завмерла на місці, вчепившись у стільницю, ніби боялася, що варто їй відпустити мармур — і вона розсиплеться на друзки. Якусь мить жодна з них не могла вимовити ні слова.