Олена намагалася. Справді намагалася. Але щоразу, коли вона заплющувала очі, бачила яскраві спалахи: сліпуче світло лікарняних ламп, жалісливий погляд медсестри, розмиту тінь Максима під дверми, коли вона благала його вийти. Ірина сиділа поруч — мовчазна, надійна, як кам’яна стіна.
Минали години. Лише ближче до вечора знадвору почулися кроки. Важкі, знайомі, самовпевнені.
Максим.
Олена перестала дихати. Її руки знову затремтіли. Вона глянула на Ірину, і паніка миттєво затопила її з головою.
— Будь ласка, — прошепотіла Олена. — Не дай йому зрозуміти, що ти тут. Я не зможу цього пояснити. Не зможу.
Ірина торкнулася її руки.
— Все добре. Поки що я буду непомітною.
Олена швидко закивала, витираючи обличчя і змушуючи себе випростатися. Двері відчинилися. Максим увійшов, ледь глянувши навкруги.
— Олено! — гукнув він, і в його голосі вже вчувалося знайоме роздратування. — Ти де?
Олена зробила крок у коридор, її голос був тихим і невпевненим:
— Я тут.
Він не зупинявся, поки не підійшов майже впритул. Він оглянув її з тією ж зневажливою поблажливістю, з якою перевіряють, чи добре випрасувана сорочка.
— Виглядаєш жахливо, — кинув він. — Ти можеш хоча б спробувати привести себе до ладу?
Олена важко ковтнула.
— Я… я роблю все, що можу.
— Ну, твого “все, що можу” катастрофічно мало. Моя мати стурбована. Вона каже, що ти знову втрачаєш контроль над собою. — Він почав послаблювати краватку. — І ти змусила мене червоніти вчора на вечері. Тобі час навчитися поводитися на людях.
Олена стояла непорушно, зціпивши руки. Максим пройшов повз неї, але раптом зупинився і принюхався.
— Чому в домі пахне чиїмись чужими парфумами?
Кров Олени похолола. Вона змусила свій голос звучати рівно:
— Я… я нічого не відчуваю.
Максим примружився, уважно вивчаючи її обличчя.
— Ти когось тут ховаєш?
— Ні, — прошепотіла вона. — Звісно, ні.
Він їй не повірив. Вона бачила це по його очах. Його щелепи стиснулися, коли він зробив крок назустріч, знижуючи голос до небезпечного шепоту.
— Тобі краще не брехати мені.
Олена заціпеніла. Він був за кілька сантиметрів від неї — настільки близько, що вона відчувала його дихання. Настільки близько, що пам’ять послужливо підкинула кожен раз, коли він дивився на неї ось так. Ніби страх був єдиною реакцією, якої він від неї вимагав.
Але перш ніж він встиг сказати щось ще, перш ніж почав би обшукувати дім, перш ніж Олена остаточно зламалася б, телефон у її кишені різко завібрував.
Ім’я на екрані змусило її шлунок стиснутися. Невідомий номер. Але вона точно знала, хто це робить саме зараз. Це був рятувальний круг.
Вона зробила крок назад, відповідаючи тремтячими пальцями.
— Олю, — пролунав з динаміка жіночий голос. Голос Ірини, яка дзвонила з сусідньої кімнати.
Олена заплющила очі, підхоплюючи цю рятівну гру.
— Ти мені потрібна, — прошепотіла вона в трубку так тихо, ніби це було її останнє прохання. — Будь ласка, приїдь.
А Максим, стоячи за крок від неї, навіть не підозрював, що все в його ідеально спланованому житті щойно перекинулося з ніг на голову. Усе ось-ось мало зламатися. Усе тільки починалося.
Ірина залишалася в тіні, поки Максим нарешті не поїхав у справах того ж ранку. Коли вхідні двері зачинилися, Олена так і залишилася сидіти на дивані, загорнувшись у плед і дивлячись у порожнечу. Її обличчя було блідим, майже прозорим, ніби хтось викачав із неї всі життєві сили за одну ніч.
Ірина тихо спостерігала за нею, фіксуючи кожну деталь: припухлу щоку, дрібне тремтіння пальців, ледь помітний синець на передпліччі, який сестра намагалася сховати під довгим рукавом.
— Олю, — м’яко покликала Ірина.
Олена здригнулася, перш ніж підняти погляд.
— Вибач, — прошепотіла вона. — Я не хотіла, щоб ти бачила весь цей бруд.
— Тобі не потрібно переді мною вибачатися, — відповіла Ірина. — Ти не зробила нічого поганого.
Олена витерла очі тильним боком долоні.
— Я просто не хотіла, щоб ти хвилювалася.
Ірина сіла навпочіпки перед нею і обережно поклала руки їй на коліна.
— Я вже тут. І через що б ти не проходила — ти більше не проходиш через це сама.
Олена кивнула, але її вигляд залишався зломленим. Це була та глибока, хронічна втома, яка в’їдається в самі кістки.
— Я можу подивитися медичні виписки з клініки? — запитала Ірина.
Олена завагалася.
— Вони в сумці, — тихо сказала вона. — Але тобі не обов’язково…
— Мені потрібно знати, — твердо сказала Ірина. — Будь ласка.
Руки Олени тремтіли, коли вона тягнулася до сумки. Простягаючи сестрі папери, вона відвернулася, ніби не могла витримати видовища, як хтось інший читає її вирок.
Горло Ірини стислося, коли вона швидко пробігла очима по офіційних бланках “МедЕліт”: Термінова госпіталізація. Ускладнення вагітності. Мимовільний аборт. Підпис чоловіка або родичів відсутній. Екстрений контакт не вказано.
— Ти пройшла через це абсолютно сама, — констатувала Ірина.
Олена не відповіла. Її мовчання знову сказало все. Ірина акуратно склала папери, міцно зціпивши щелепи, щоб стримати хвилю люті, яка піднімалася в грудях. Злитися було легко, але злість зараз не допомогла б, поки вона не побачить повної картини.
— Покажи мені решту, — попросила Ірина.
Олена спантеличено кліпнула.
— Яку решту?
— Синці.
Олена перестала дихати.
— Ні… ні, я не хочу, щоб ти на це дивилася.
— Олю. — Ірина зловила її погляд. — Мені потрібно знати, що він робив.
Олена дуже повільно закотила рукав свого м’якого светра. На верхній частині руки чітко виднілися сліди від пальців — темні, свіжі, залишені безжальною хваткою. На ребрах, куди вона дозволила зазирнути, розпливався ще один синець, схожий на брудну тінь. На зап’ясті теж був слід — старіший, той, що залишається навіть через кілька днів.
Ірина зробила один безшумний видих, заземлюючи себе, щоб не піти і не рознести цей будинок на друзки просто зараз.
— Як довго це триває? — запитала вона.