Олена опустила очі.
— Давненько.
— Як довго, Олю?
Олена важко ковтнула.
— Два роки.
Ірина завмерла.
— Два? Олю, чому ти мені нічого не сказала?!
Сльози знову заблищали в очах Олени.
— Ти була на контрактах. У тебе була своя команда, місії, кар’єра. Я не хотіла тягнути тебе на дно. Я думала, що зможу врятувати свій шлюб. Я думала, що заслужила на це.
— Ти не заслужила нічого з цього, — відрубала Ірина. — Жодної краплі.
Олена похитала головою.
— Ти не розумієш, як на мене тут дивляться. Ганна постійно нагадує, що я — ніхто в порівнянні з ними. Що Максим зробив мені послугу, одружившись. Мої батьки залежать від нього фінансово. Я думала, що підводжу всіх.
Ірина сіла поруч на диван і міцно обійняла сестру за плечі.
— Ти нікого не підводиш. Це вони зрадили тебе.
Олена притиснулася до неї, здригаючись усім тілом.
— Я не зможу протистояти йому. Не зможу дивитися їм в очі. У них занадто багато влади.
— Тобі й не доведеться, — прошепотіла Ірина. — Я зроблю це за тебе.
Олена різко напружилася.
— Ні. Будь ласка, Іро, благаю, не роби ніяких дурниць. Якщо вони дізнаються, що ти тут, якщо зрозуміють, що ми помінялися місцями…
— Ми не міняємося місцями, — перебила Ірина.
Олена розгублено подивилася на неї.
— Принаймні, не так, як ти думаєш, — пояснила Ірина. — Я не забираю твоє життя. Я не збираюся прикидатися тобою вічно. Мені просто потрібно… поспостерігати. Побачити, як вони поводяться з тобою, коли думають, що перед ними досі ти.
Голос Олени затремтів.
— Це занадто небезпечно.
— Для кого? — тихо запитала Ірина. — Для мене? Чи для них?
Олена притиснула долоні до скронь.
— Якщо вони зрозуміють, що ти — не я, Максим просто вибухне. Він знищить мене. Він завжди звинувачує мене в усьому.
— Вони не дізнаються, — спокійно відрізала Ірина. — Я залишатимуся в кімнаті. Буду уникати їх. Втручуся лише за крайньої потреби.
Але щойно вона вимовила ці слова, у її голові вже сформувалася зовсім інша, чітка й безжальна думка. Олена не могла більше терпіти цей терор. Вона не могла більше здригатися від кожного звуку. Вона не могла покірно зносити кожен удар, кожну образу, кожну витончену маніпуляцію цих людей.
Ірина підвелася з дивана і підійшла до панорамного вікна, швидко обдумуючи план. Олена тривожно спостерігала за нею.
— Про що ти думаєш? — тихо запитала сестра.
Ірина обернулася.
— Ти не зможеш дивитися їм в очі сьогодні.
— Я знаю, — прошепотіла Олена. — Але я мушу.
Олена відчайдушно замотала головою, коли побачила рішучість в очах сестри.
— Ні, ні, Іро. Якщо хтось із прислуги побачить нас разом…
— Ніхто не побачить, — зупинила її Ірина. — Ти залишаєшся нагорі. Відпочивай. Я розберуся з Максимом, поки ти не наберешся сил, щоб вирішити, чого ти справді хочеш.
Очі Олени округлилися від жаху.
— Ти це серйозно?
— Абсолютно.
— Але я не рухаюся так, як ти! — швидко заперечила Олена, хапаючись за останню соломинку. — Я не стою так, як ти. Ти сильніша, різкіша. Люди одразу помітять різницю!
— Вони ніколи раніше не помічали тебе, — відповіла Ірина з гіркотою в голосі. — Справжню тебе. Вони бачать лише те, що хочуть бачити. Вони очікують, що ти прогнешся. Вони чекають, що ти зламаєшся. Їм і на думку не спаде, що ти раптом даси відсіч.
Олена важко ковтнула, відчуваючи, як пересихає в горлі.
— Мені так страшно.
— Я знаю, рідна. — Ірина підійшла назад і міцно стиснула її холодні долоні. — Дозволь мені понести цей тягар замість тебе. Хоча б сьогодні.
Горло Олени стислося від сліз вдячності.
— Просто пообіцяй мені одну річ.
— Яку?
— Не провокуй їх. Не починай війну. Я не витримаю, якщо все стане ще гірше.
Ірина повільно кивнула.
— Я просто спостерігатиму. Обіцяю.
Але всередині себе вона вже чудово знала: просто спостерігати буде недостатньо.
Перше випробування настало раніше, ніж очікувалося. Максим вийшов з душу, на ходу гортаючи стрічку новин у своєму смартфоні зі звичним, невдоволеним виразом обличчя. Він навіть не підняв очей, коли зайшов до вітальні, де стояла Ірина.
— Олено, — кинув він замість ранкового привітання. — Ми зараз їдемо до моєї матері. Вона хоче переглянути фінальні списки гостей для благодійного вечора в “Прем’єр Плазі”. Спробуй цього разу не зганьбити мене.
Ірина повільно підвелася з дивана. Максим мигцем глянув на неї і раптом завмер. Лише на секунду. Рівно настільки, щоб його мозок зафіксував щось нетипове.
Вона тримала плечі значно вище, ніж це зазвичай робила Олена. Її погляд не ковзав по підлозі в пошуках безпечного місця. Вона не зіщулювалася і не ховала руки в кишені кардигана, як завжди робила його дружина, відчуваючи його присутність.
Його брови невдоволено зійшлися на переніссі.
— Що це за тон у твоїй позі?
— Ніякого тону, — спокійно відповіла Ірина. — Я готова їхати, коли скажеш.
Впевненість у її голосі не була агресивною. Вона не звучала грубо. Вона просто була… відчутною. Максим дивився на неї ще мить, а потім роздратовано пирхнув, відкидаючи свої підозри.
— Менше з тим. Просто рухайся швидше.
Він розвернувся і попрямував до виходу. Ірина йшла слідом. Її кроки були рівними, зібраними, впевненими — такими, якими Олена ніколи не ходила в цьому будинку. Максим знову це помітив. Він нічого не сказав, але кілька разів спантеличено озирнувся через плече, поки вони йшли до машини.
У розкішному маєтку Ганни Савицької, що ховався за високим парканом в елітній частині Печерська, на неї чекало справжнє випробування. Ганна стояла у просторому холі, схрестивши руки на грудях. Вона була одягнена так, ніби просто зараз мала приймати посла іноземної держави. Її погляд-сканер миттєво пройшовся по Ірині.
— Ти сьогодні якась інакша, — безапеляційно заявила Ганна, примруживши очі.
Ірина ввічливо посміхнулася.
— Просто добре виспалася.
— Хм. — Ганна їй не повірила. Вона повільно обійшла її по колу, як прискіпливий покупець оглядає дорогий товар перед оплатою. — Тримай поставу рівніше, — різко скомандувала вона. — Ти знову сутулишся, як провінціалка.
— З моєю поставою все чудово, — рівно відповіла Ірина.
Ганна завмерла на місці. Олена ніколи, за жодних обставин не казала їй нічого подібного.
— Що ти сказала? — крижаним тоном перепитала свекруха.
Ірина спокійно зустріла її погляд.
— Я сказала, що з моєю поставою все добре.
На обличчі Ганни промайнув шок, що швидко змінився образою, але вона не зірвалася на крик. Поки що. Вона просто не звикла до найменшого опору і зараз гадки не мала, як його обробити.
— Пройди до їдальні, — сухо наказала Ганна. — Нам треба обговорити списки донорів фонду. Ти будеш зачитувати вступні слова перед пресою, тому постарайся, щоб твій голос не тремтів, як зазвичай.