Вона велично зникла за дверима кухні й за хвилину повернулася, несучи в руках велику срібну тацю. На ній, випромінюючи неймовірний аромат розмарину та вершкового масла, лежали сім розкішних стейків філе-міньйон. Вони були ідеально просмажені, з красивою рум’яною скоринкою, що апетитно, майже глянцево блищала у яскравому світлі кришталевої люстри.
Свекруха почала повільно, з особливим пафосом роздавати ці шедеври кулінарії по черзі. Перша тарілка опустилася перед Анатолієм Сергійовичем. Потім свою порцію отримала Ліля. Далі — Роман, який задоволено потер руки, та ще троє найближчих, найстатусніших родичів за столом.
— А на десерт, — вона театрально підняла вгору глянцеву білосніжну коробку, на якій виблискувало золоте тиснення, — я спеціально замовила авторські макаруни з тієї самої елітної французької кондитерської на Печерську, яку ви так любите.
Вона зробила паузу, обводячи поглядом присутніх.
— Тільки для своїх, звісно ж.
Усі за столом захоплено заохкали. Хтось навіть тихенько, з аристократичною стриманістю заплескав у долоні. Усі раділи. Усі, крім мене.
Для мене сьомої тарілки зі стейком не виявилося. Жодного макаруна, жодного десерту з тієї білосніжної коробки для мене теж не передбачалося. Переді мною сиротливо стояла лише моя звичайна тарілка з недоїденим, давно охололим шматком запеченої індички, яка залишилася ще з першої, загальної подачі.
Тиша, що раптом зависла за тією частиною столу, де сиділа я, розтягнулася, немов туго натягнута гітарна струна, готова ось-ось луснути. Тітка Софія, жінка з добрими очима, яка сиділа ліворуч від мене, нарешті не витримала цієї ніяковості.
— Вікторіє, — невпевнено промовила вона, дивлячись на срібну тацю. — А хіба ти не приготувала порцію для Ганни?
Свекруха повільно повернула до мене голову. Вона зміряла мене таким поглядом, ніби я була брудною жуйкою, що випадково прилипла до підошви її дорогих, замшевих італійських туфель.
— Я замовляла порції лише для родини, — легко, майже невимушено, з ноткою щирого здивування у голосі відповіла вона.
Звісно. Як я могла забути.
У ту ж секунду в моїх вухах пронизливо задзвеніло. Кров ударила в скроні. У грудях раптом усе запалало від пекучої, концентрованої образи. Це було відчуття тотального приниження, яке я роками мовчки ковтала, запиваючи їхньою крижаною водою. Але зараз ця чаша переповнилася.
Я дуже повільно повернула голову до Романа. Він навіть не підвів очей. Мій законний чоловік просто сидів і спокійно, зосереджено відрізав ножем шматочок свого елітного, соковитого м’яса.
Тітка Софія незручно засовалася на своєму м’якому стільці, відчуваючи, як електризується повітря.
— Романе? — тихо, але вимогливо покликала вона племінника.
Але я заговорила швидше, ніж він встиг хоча б якось відреагувати.
— Скажи мені, Романе, то я родина чи ні?
Мій голос пролунав надто гучно, надто різко у цій раптовій, дзвінкій тиші великої зали.
Роман усе ще не дивився на мене. Він поклав шматочок м’яса до рота і жував. Повільно. Зосереджено. Ніби моє запитання було просто якимось риторичним філософським роздумом про погоду. Ніби я щойно не розбила цю лицемірну, напружену мовчанку на дрібні друзки, як склянку об кахельну підлогу.
Брови тітки Софії невдоволено поповзли вгору.
— Романе, твоя дружина щойно тебе про щось запитала, — наполягла вона, і в її голосі зазвучав метал.
Нарешті він зітхнув і поклав срібну виделку на стіл. Його обличчя виражало скоріше втому і сильне роздратування, ніж здивування чи бодай крихту сорому за своїх батьків.
— Не треба цього робити, Ганно, — процідив він крізь стиснуті зуби, свердлячи мене злим поглядом. — Не тут. Тільки не перед усіма цими людьми.
— О, я думаю, що зараз саме час і ідеальне місце, — відповіла я.
Мій голос залишався напрочуд рівним і спокійним, хоча під важкою скатертиною мої руки дрібно, неконтрольовано тремтіли. Холодний піт виступив на долонях, але всередині мене розливалася дивна, крижана ясність.
Вікторія Павлівна видала короткий, гострий смішок, який пролунав швидше як гавкіт декоративної собачки. Вона злегка відхилилася на спинку стільця, дивлячись на мене з висоти свого бездоганного макіяжу.
— Чесно кажучи, це так низько, Ганно. Влаштовувати істерику та публічну сцену через якусь їжу? Як дитина, в якої забрали цукерку.
— Через їжу? — перепитала я, повільно переводячи погляд із чоловіка на неї. — Ні, Вікторіє Павлівно. Повірте, справа зовсім не в шматку м’яса чи ваших надзвичайно дорогих десертах із Печерська. Справа в тому, як ви всі ставилися до мене цілих сім років.
Я зробила глибокий вдих. Разом із повітрям мої легені наповнилися сміливістю, витісняючи залишки багаторічного страху бути незрозумілою.
— Ви ставилися до мене як до тимчасової квартирантки в житті вашого дорогоцінного сина. Як до зручної, мовчазної обслуги і вічної чужачки, якої ви ніколи, ні на секунду не хотіли бачити у своєму елітному колі.
Анатолій Сергійович зневажливо пирхнув, нервово смикнувши комірець своєї ідеально випрасуваної сорочки:
— Ніхто з нас ніколи не казав, що тобі тут не раді, Ганно. Не вигадуй.
— Ні, ви дійсно ніколи не казали цього прямо, — парирувала я, відсікаючи його слова, наче скальпелем. — Ви просто постійно, методично натякали, що я неосвічена. Що я недостатньо витончена. Що я, звичайна дівчина з роботою, просто не підходжу для вашої високої, статусної родини.