Я подивилася йому просто у вічі, змусивши його першим відвести погляд.
— Ви говорили це кожним своїм скошеним, оцінюючим поглядом. Кожним сумнівним, отруйним компліментом. Кожного разу, коли ви, Вікторіє Павлівно, безсоромно нишпорили в моїх особистих речах, шукаючи будь-який привід принизити мене і довести своєму сину мою повну нікчемність.
Ліля голосно фиркнула, картинно закотивши очі до розмальованої стелі:
— Боже, ти просто розігруєш дешеву драму на рівному місці. Це так втомлює.
Я різко повернулася до неї. Мій погляд прикував її до стільця.
— Ти за все своє життя жодного дня не працювала, Лілю. А я фінансово тягну на собі цей шлюб і твого брата вже майже рік. Я оплачую абсолютно все, поки він щоранку вдягає костюм і бреше вам в очі, що йде на роботу.
За столом хтось із родичів тихо, судомно ахнув. Дзвін виделок об порцеляну миттєво припинився.
— Тому так, я вважаю, що цілком заслужила право на трохи драми, — твердо підсумувала я.
Голова Романа різко сіпнулася вгору. Його обличчя в одну мить втратило всі барви, а очі розширилися від непідробної тваринної паніки.
— Ганно, замовкни! — крикнув він, і його голос зірвався на жалюгідний фальцет.
— Або що? — з викликом запитала я, не відступаючи ні на міліметр. — Ти боїшся, що втратиш свій дорогоцінний імідж успішного сина-кар’єриста? Не хочу тебе засмучувати, Романе, але зараз усі за цим столом дізнаються правду. Ти не маєш роботи ще з минулої осені.
Тепер усі погляди, десятки пар очей, були прикуті виключно до нього. Він сидів під прицілом їхнього шоку, немов метелик, пришпилений шпилькою до картону. Вікторія Павлівна розгублено кліпала нарощеними віями, її броня самовпевненості тріснула і обсипалася на очах.
— Про що вона взагалі говорить, Романе? — її голос дрібно тремтів.
Він намагався щось промимрити, хапав повітря ротом, як риба, викинута на берег, але з його вуст не злетіло жодного чіткого слова. Лише невиразне белькотіння. Я подалася вперед, міцно спираючись обома руками на край дубового столу.
— Його зі скандалом звільнили з міськради після грандіозної, непробачної помилки в бюджетних розрахунках і податкових накладних. Через його кричущу недбалість сотні підприємців отримали неправильні квитанції, а декому помилково нарахували шалені борги. А саме ваш ідеальний Роман відповідав за фінальну перевірку цих документів.
Я перевела погляд на свекруху. Вона сиділа бліда, як стіна, стискаючи край лляної серветки так, що в неї побіліли кісточки пальців.
— Він вам нічого не сказав, бо ви були надто зайняті тим, що обговорювали чужі статки та критикували мою дешеву каву.
— Це неправда! — швидко, істерично випалив Роман.
Але його голос тремтів, і навіть він сам виглядав так, ніби не вірив у жодне власне слово. Піт стікав по його скронях, залишаючи мокрі сліди на комірці.
Але я вже не могла зупинитися. Дамбу прорвало, і потік правди зносив усе на своєму шляху.
— З того самого дня я зі своєї зарплати оплачую кожен наш рахунок, кожен похід у супермаркет за базовими продуктами. Я повністю покриваю оренду нашої квартири в Броварах, комуналку, навіть плачу за обслуговування його машини на СТО. А він тим часом цілими днями сидить удома, грається в пошук роботи на своєму дорогому ноутбуці та потайки відправляє резюме на посади топ-керівників, до яких йому ще рости й рости.
Важка, густа мовчанка розлилася по столу, наче розлите темне машинне мастило, отруюючи повітря. Тітка Софія довго дивилася у свою тарілку, а потім повільно підвела очі. Її погляд, спрямований на племінника, був суворим і розчарованим.
— Це правда? — тихо запитала вона.
Роман рвучко підвівся з-за столу, ледь не перекинувши важкий стілець. Його ідеально випрасуваний лляний рушник, який він тримав на колінах, безпорадно впав на підлогу.
— Це якесь божевілля! Ти просто намагаєшся мене принизити перед моєю родиною! Ти мстишся! — вигукнув він, хапаючись за останні соломинки гордості.
— Ні, Романе, — спокійно, навіть із якоюсь внутрішньою ніжністю до самої себе відповіла я. — Ти зробив це із собою сам. Саме тієї миті, коли сидів тут і спокійно дозволяв своїй матері обділити мене тарілкою їжі, ніби я якась безправна наймичка, якій вказують на її місце.
Вікторія Павлівна зі злості так сильно грюкнула своїм кришталевим келихом по столу, що здалося, ніби скло зараз розлетиться на друзки.
— Ти не маєш права так розмовляти з моїм сином! У моєму домі! І не смій говорити зі мною так, ніби я порожнє місце!
Я нічого не відповіла на її істерику. Жодних виправдань. Жодних підвищених тонів. Я просто плавно потягнулася до своєї об’ємної робочої сумки, яка стояла на сусідньому порожньому стільці, розстебнула блискавку і дістала звідти тонку, акуратну картонну папку.
Вона видала глухий, але дуже вагомий звук, коли я поклала її на стіл прямо перед Романом, поруч із його тарілкою з недоїденим філе-міньйон.
— Що це? — запитав він, з підозрою і наростаючим жахом дивлячись на сірі документи, ніби це була бомба з годинниковим механізмом.
— Це моя офіційна заява на розлучення та детальний проєкт поділу майна, — чітко, викарбовуючи кожен склад, промовила я. — Я вже проконсультувалася з хорошим адвокатом. І я не збираюся чекати на твій дозвіл чи схвалення твоєї родини.