Кімната знову завмерла, немов занурена у густий прозорий бурштин. Час зупинився. Навіть Ліля, яка завжди мала що сказати, завмерла на півдорозі до свого рота, тримаючи срібну виделку з наколотим шматочком свіжого салату. Ніхто не наважувався навіть голосно дихати.
— Ти просто гіперболізуєш і перебільшуєш, Ганно, — нарешті важко порушив тишу Анатолій Сергійович. Він відкашлявся, марно намагаючись зберегти хоч якесь обличчя перед численними родичами.
— Справді? — я повільно повернулася до свекра, відчуваючи, як моя броня стає абсолютно непробивною. — Ви серйозно думаєте, що я сліпа? Що я роками не помічала, як ви театрально, з усією можливою вагою зітхали щоразу, коли я просто заходила до спільної кімнати? Як ви завжди опускали очі і гидливо дивилися на мої руки, ніби скрупульозно перевіряли, чи немає під моїми нігтями чорного бруду після робочого дня?
Ліля не витримала. Її виделка з брязкотом впала на порцелянову тарілку, а голос миттєво зірвався на високий, майже істеричний вереск, що луною відбився від стін:
— Ти просто бісишся! Бісишся, бо чудово розумієш, що ніколи, чуєш, ніколи не станеш по-справжньому своєю в нашому елітному колі! У тебе ніколи не було і не буде ані належного виховання, ані породи, Ганно. Ти була і назавжди залишишся звичайною сірою касиркою!
Я не стала сперечатися чи кричати у відповідь. Я просто подивилася на її розлючене, перекошене обличчя і ледь помітно, щиро посміхнулася.
— Можливо, ти й маєш рацію щодо породи, Лілю. Але, тим не менш, я єдина людина за цим величезним столом, яка точно знає, як самостійно заробляти на життя і вчасно оплачувати власні рахунки та оренду житла. Без батьківських подачок.
Вікторія Павлівна різко, немов ошпарена, підскочила зі свого різьбленого стільця. Її доглянуте обличчя, зазвичай бліде і спокійне, раптом вкрилося нерівними, гарячковими червоними плямами гніву.
— Ти справді думаєш, що ці твої жалюгідні копійки роблять тебе кращою за нас? — виплюнула вона, спираючись кулаками на стіл. — Ти просто дрібна, непомітна клеркиня з дешевого супермаркету, яка уявила себе невідзнамо ким!
— Заступниця головного бухгалтера, — абсолютно спокійно, не підвищуючи голосу, виправила я її. — У національній мережі, керівництво якої щойно офіційно підвищило мене до регіонального фінансового директора західної філії. І, на відміну від вашого бездоганного сина, я маю дуже корисну професійну звичку: я завжди уважно читаю фінансові документи та накладні перед тим, як ставити на них свій підпис.
Роман сидів, втупившись у картонну папку перед собою, ніби вона була отруйною змією. Він незграбно, тремтячими пальцями відштовхнув її по полірованому дереву назад до мене.
— Ти ж цього не зробиш, Ганно… — прошепотів він, і в його очах стояв непідробний страх.
— О, ще й як зроблю, Романе, — твердо відповіла я, не відводячи погляду. — Документи вже готові.
Його голос раптом здригнувся, жалюгідно зламався, втративши будь-які залишки чоловічої впевненості.
— Ти… ти справді збираєшся отак просто перекреслити наш шлюб? Усе наше спільне життя через один дурний, невдалий обід? Через шматок м’яса?
— Ні, — дуже тихо, але так, щоб чув кожен присутній, промовила я. — Я йду не через стейк. Я йду, тому що роками до мене ставилися як до порожнього місця, як до чужої, небажаної людини в моєму власному житті. Я йду, тому що ти, мій чоловік, дозволяв їм витирати об мене ноги і безкарно топтати мою гідність, поки я ледь не забула, що завжди маю вибір. І що я заслуговую на більше.
Він кліпав очима і дивився на мене так, ніби дійсно бачив уперше в житті. Можливо, так воно і було. Можливо, він ніколи раніше не дивився на мене по-справжньому. Я глибоко вдихнула і перевела погляд на тітку Софію, єдину людину за цим столом, яка спробувала мене захистити.
— Мені дуже, дуже шкода, що вам усім довелося стати свідком цієї потворної сцени, — абсолютно щиро сказала я, звертаючись до неї.
Тітка Софія повільно, дуже обережно поклала свою ідеально випрасувану лляну серветку на стіл поруч із приборами. Вона подивилася на мене і дуже сумно, з глибоким розумінням усміхнулася.
— Не вибачайся, моя люба, — м’яко, по-материнськи відповіла вона. — Тобі немає за що просити вибачення. Ти щойно проявила більше справжньої сили та гідності, ніж будь-хто інший зміг би на твоєму нелегкому місці.
Потім вона повільно повернула голову, і її теплий погляд миттєво став холодним і колючим, коли вона суворо подивилася на Вікторію Павлівну.
— А от ти… Тобі має бути нестерпно соромно, Вікторіє. Ти щойно публічно, заради власної втіхи принизила власну невістку перед усією нашою великою родиною. Ти перейшла межу.
— Вона мені більше не невістка! — злобливо, бризкаючи слиною, виплюнула свекруха, втрачаючи останні краплі свого хвальоного аристократизму.
— Саме так, — спокійно кивнула я, підтверджуючи її слова. — І у вас більше ніколи, за жодних обставин не буде шансу нею стати. Я вас звільняю від цієї ноші.
Голос Романа впав до глухого, відчайдушного, хрипкого шепоту:
— Ти це зараз серйозно? Ти справді ось так просто мене кидаєш? Прямо тут?
Я нічого йому не відповіла. Слова більше не мали жодного сенсу. Я просто плавно підвелася зі свого незручного стільця, спокійно, з рівною спиною пройшла до просторого коридору. Я зняла з бронзового гачка свій легкий тренч, перекинула сумку через плече і на мить повернулася до високих двостулкових дверей їдальні.
— Мій адвокат надішле всі офіційні папери кур’єром уже цього тижня, — кинула я наостанок, не дивлячись на Романа.
Вікторія Павлівна демонстративно, зі зневажливою міною схрестила руки на своїх грудях, вкритих дорогим шовком.
— Навіть не сподівайся на чиєсь співчуття у цьому домі! Ми всі будемо тільки раді позбутися тебе!
Але тітка Софія раптом підвелася зі свого почесного місця. Її стілець голосно скрипнув по паркету.
— Взагалі-то, Вікторіє, я думаю, що родина вважає зовсім інакше, — її голос звучав напрочуд холодно, твердо і не залишав простору для дискусій.
Свекруха розгублено закліпала віями, відчуваючи, як ґрунт раптово тікає з-під її ніг. Вона розгублено обвела поглядом своїх гостей.
— Що ти маєш на увазі, Софіє? Про що ти говориш?