— Міло, так справа не піде! Ти витрачаєш сили дарма, — суворо, але без краплі злості сказала Богдана Миколаївна. Вона схилилася над дівчиною і продовжила чітко віддавати команди: — Дихай. Дихай правильно, як я вчила. Вдих через ніс, видих через рот. Ось так. А тепер постав ногу сюди, упрись міцніше.
Лікарка обережно взяла породіллю за гомілку, щоб поправити її ступню на підніжці гінекологічного крісла. Раптом її погляд зачепився за щось до болю знайоме. На блідій, набряклій стопі пацієнтки виднівся невеликий шрам у формі стрілочки.
Він був ледве помітним, зливався зі шкірою, але Богдані Миколаївні вистачило однієї швидкоплинної миті, щоб упізнати його. Цей шрам вона не сплутала б із жодним іншим у цілому світі. Це була та сама мітка, яку вона зі сльозами цілувала щовечора, коли рана її маленької донечки нарешті загоїлася. Ця стрілочка роками приходила до неї у найстрашніших нічних кошмарах і найсвітліших снах.
— Міля… — шоковано прошепотіла Богдана, немов паралізована. Її руки завмерли в повітрі, а серце, здавалося, пропустило кілька ударів і болісно стиснулося в грудях.
— Так, це я… — ледве простогнала змучена переймами дівчина, широко розплющивши очі. — Щось не так? З дитиною щось погане?
— Ні-ні, все йде добре. Ти просто молодець, — Богдана Миколаївна миттю отямилася, помітивши на собі здивовані погляди медсестри та молодої педіатрині Соломії. — Усе за планом.
Вона змусила себе відвести погляд від шраму. “Ще нічого не відомо напевне. Можливо, це просто неймовірний, химерний збіг. Таких шрамів можуть бути тисячі”, — заспокоювала вона себе, хоча інтуїція кричала про протилежне.
Невдовзі пологову залу осяяв гучний, вимогливий крик. Міля народила абсолютно здорову, крихітну дівчинку. Коли Богдана Миколаївна обережно поклала теплий, сповитий клуночок на груди молодої матері, вона з невимовною радістю і щемом у серці спостерігала за їхньою першою зустріччю.
— Донечко… рідненька моя… — гарячково шепотіла Міля, заливаючись сльозами і вкриваючи поцілунками крихітні пальчики немовляти. — Я тебе не покину. Нізащо не віддам. Чуєш? Нікому тебе не віддам, моя кровиночко…
Молода мати плакала так щиро, так гірко й надривно, що всі жінки в пологовій залі — від санітарки до лікарів — мимоволі опустили очі, ковтаючи клубок у горлі. Це була незавидна, страшна доля для новонародженої дитини та її матері. Навіть якщо їм дозволять побути разом якийсь час у спеціалізованій колонії, система рано чи пізно їх розлучить.
Після завершення всіх необхідних медичних процедур матір із немовлям перевели до окремої післяпологової палати. Лише тоді конвоїрам нарешті дозволили зайти. Вони зняли з дівчини металеві кайданки, але їхні наміри були далекі від гуманних: старший охоронець повідомив, що вони планують забрати ув’язнену назад в етап до колонії щойно вона зможе сидіти, а дитину передати представникам Служби у справах дітей.
Міля, ледве жива після важких пологів, лежала на каталці і, ридаючи, слухала цей вирок. Але на її істерику ніхто з людей у формі не звертав жодної уваги.
— Начальство наказало не затримуватися. Як вона там? — зневажливо кинув один із конвоїрів, звертаючись до Богдани Миколаївни.
— Пацієнтка у вкрай нестабільному стані, вона занадто слабка. Я не випишу її щонайменше до завтрашнього ранку, — крижаним тоном відповіла лікарка, ледве стримуючи бажання виставити цього нахабу за двері.
— Лікарю, не ускладнюйте. У нас на зоні є своя медчастина. Там і відлежиться.
— А якщо в неї почнеться кровотеча чи погіршиться стан під час транспортування на ваших розбитих “газелях”? Ви будете нести кримінальну відповідальність за смерть породіллі? — Богдана підійшла впритул до конвоїра. — Ні. Я нікуди її не відпущу. Це моє останнє слово.
Робити було нічого. Конвой був змушений поступитися медичному протоколу та наполегливості завідувачки, але охоронці попередили, що їхні колеги приїдуть і чергуватимуть під дверима палати всю ніч. Богдані довелося погодитися — у неї теж було своє керівництво та закони, які вона не могла переступати відкрито. Хоча, куди могла втекти жінка через дві години після пологів? Вона навіть на ноги встати не могла.
Увечері, коли зміна нарешті стихла, Богдана Миколаївна зайшла до тихої ординаторської і безсило опустилася у старе шкіряне крісло. Усі її думки крутилися навколо дівчини, у якої вона сьогодні приймала пологи. Міля… Невже це справді може бути її донька? Але як? Чому вона опинилася за ґратами? Що за страшний злочин вона скоїла? І де, зрештою, її багатий і впливовий батько зі своїми столичними зв’язками?
“А може, той шрам — це просто гра моєї хворої уяви? Я так довго мріяла її знайти, що бачу бажане там, де його немає”, — мучила себе сумнівами лікарка.
Їй потрібно було ще раз поглянути на ногу Мілі. Без поспіху. Богдана відкрила медичну карту пацієнтки, що лежала на столі.
Група крові: третя позитивна, B(III) Rh+.
Точнісінько як у неї.