А обличчя… Тепер, прокручуючи в пам’яті кожну рису дівчини, Богдані здавалося, що Міля — вилита копія її покійної матері, бабусі Софії. Адже її маленька донечка успадкувала саме ті глибокі зелені очі та густе русяве волосся.
Невже це правда? Богдана Миколаївна рвучко підвелася, вийшла з ординаторської і попрямувала темним коридором до палати Мілі. Конвою під дверима ще не було — мабуть, пішли перекурити чи випити кави. Лікарка тихо натиснула на ручку і прослизнула всередину.
Молода мати міцно спала, знесилена важким днем. Богдана нечутно підійшла до ліжка, затамувавши подих, обережно відгорнула край лікарняної ковдри і поглянула на ступню.
Так. Сумнівів не залишалося. Це був той самий шрам-стрілочка.
Раптом Міля здригнулася і розплющила очі.
— Що сталося? — злякано прошепотіла вона, намагаючись підвестися на ліктях, але одразу ж скривилася від гострого болю. — З моєю дівчинкою щось не так?!
— Тихіше, тихіше, моя хороша, — лагідно зашепотіла Богдана, накриваючи її ковдрою. — З твоєю дитинкою все чудово, вона спить у дитячому відділенні. Я просто зайшла перевірити твій стан.
— Усе так болить… — жалібно, по-дитячому схлипнула Міля.
— Це нормально, люба. Так буває. Усе обов’язково мине. Біль вщухне, і залишиться лише велика радість від того, що тепер у тебе є донечка, — відповіла Богдана Миколаївна.
Вона говорила тихо і спокійно, але її губи ледве помітно тремтіли, а руки трусилися від хвилювання. Вона міцно зчепила пальці в замок і присіла на стілець біля лікарняного ліжка.
— Міло… Розкажи мені, що з тобою трапилося? — голос лікарки звучав настільки щиро і тепло, що не викликав жодної підозри. — Чому ти опинилася в колонії? Можливо, я зможу хоч чимось допомогти? Чи, може, треба терміново зателефонувати твоїм родичам?
Міля гірко усміхнулася, дивлячись у темне вікно.
— У мене нікого немає, лікарю… — тихо відповіла дівчина, і в її голосі прозвучала така порожнеча, від якої у Богдани похололо всередині.
— І чому я опинилася за ґратами? Ніхто мені не повірив. Та й чому б ви повірили? — з гіркотою в голосі прошепотіла Міля, дивлячись на лікарку. — Скажіть чесно, Богдано Миколаївно… Вони справді заберуть у мене донечку? Хіба мені не казали, що за законом ми маємо право бути разом до її трьох років у спеціальній колонії?
Говорячи це, Міля, долаючи пекельний післяпологовий біль, знову спробувала піднятися на ліктях. Вона до крові закусила бліді губи і незмигним, повним відчаю поглядом дивилася на завідувачку.
Богдана не знала, що відповісти. У цій ситуації закони часто перепліталися з бюрократією, і багато що залежало зовсім не від медиків.
— Я зроблю все можливе, щоб дізнатися, як ідуть справи, — м’яко, але впевнено запевнила вона дівчину, обережно поклавши свою руку поверх її. — А ти… розкажи мені про себе. Я ж бачу по очах, що ти не злочинниця. Ти просто дитина, яка потрапила у страшну біду.
— Це правда, — з очей Мілі знову бризнули сльози, заливаючи щоки. — І я просто не знаю, що мені робити далі. Як жити…
І дівчина, ковтаючи сльози, почала свою сумну сповідь.
Богдана дізналася, що в дитинстві Міля жила за кордоном із батьком та його новою дружиною. Свою рідну маму вона майже не пам’ятала — батько сухо сказав, що та померла, і заборонив навіть згадувати про неї. Мачуха дівчинку відверто не любила, постійно чіплялася до дрібниць і принижувала. Згодом успішний батьківський бізнес почав стрімко розвалюватися. Їм довелося терміново пакувати валізи і тікати від боргів назад в Україну, до Києва. Але й тут справи пішли шкереберть.
А ще через кілька років сталася трагедія: батько з мачухою розбилися в жахливій ДТП. Усі їхні залишки майна та банківські рахунки миттєво арештували за борги. Так п’ятнадцятирічна Міля опинилася на вулиці, а згодом — у державному дитячому будинку. Трі роки до випуску перетворилися для неї на справжнє пекло. Підлітки жорстоко знущалися з неї, вважаючи “білою вороною” та “колишньою мажоркою”. Вона терпіла постійні кпини, злі жарти і не мала жодної рідної душі, до якої могла б прихилитися. Закінчення школи та вихід з інтернату стали для неї довгоочікуваним порятунком.
Дівчина наївно думала, що всі її чорні смуги залишилися позаду. У Мілі був хист до малювання, і вона мріяла стати відомою дизайнеркою одягу, створювати власні колекції. Вона вступила до столичного фахового коледжу. Як сироті, держава виділила їй крихітну “гостинку” на околиці Києва — її першу власну фортецю спокою та затишку.
Після пар вона поверталася до своєї маленької кімнатки, малювала ескізи і мріяла. Міля уявляла, як відкриє власне ательє. Як зустріне свого принца, збудує міцну родину, де ніколи не буде криків, і народить щонайменше трьох дітей. Вона так хотіла велику сім’ю! Вона обіцяла собі, що стане найкращою мамою на світі — люблячою, ніжною. Такою ж, як її власна мама, образ якої жив лише в її найглибших спогадах. Лише у снах вона іноді бачила її розмитий силует і чула забутий голос, такий мелодійний і теплий.
— Батько ніколи не говорив про неї, жодної фотографії не залишилося, — зітхнула Міля, дивлячись у стелю. — Він казав, що старий фотоальбом загубився під час переїздів, а цифрові копії знищив якийсь комп’ютерний вірус… Знаєте, мою маму звали так само, як вас. Богдана.
Міля була настільки занурена у свої спогади, що навіть не помітила, як лікарка поруч із нею побіліла як крейда. Богдана Миколаївна до болю, до побілілих кісточок стиснула пальці, намагаючись не видати свого стану, поки дівчина продовжувала.
Після закінчення коледжу Міля влаштувалася на велику швейну фабрику. Вона хапалася за будь-яку роботу, все робила ідеально, заслуживши повагу керівництва. Керівниця цеху вже натякала на підвищення, Міля планувала вступати до університету на заочне… Але доля знову зробила крутий віраж.