Після того, як важкі двері відділення зачинилися за конвоєм, Богдана Миколаївна повільно попрямувала до неонатального боксу, де в спеціальному кювезі лежала маленька Софійка. Дівчинка не спала. Її великі, поки що неясно-блакитні оченята з цікавістю вивчали цей новий, яскравий світ. Малеча навіть не підозрювала, яка страшна драма і яка запекла боротьба розгортається зараз навколо неї та її мами.
— Моя маленька дівчинко… Моя рідна онучечко, — ледь чутно прошепотіла Богдана, схилившись над прозорою пластиковою стінкою. — Рости. Набирайся сил. А я буду молитися всім святим, щоб у нас усе вийшло.
Вона обережно, кінчиками пальців, торкнулася пухкої, теплої щічки немовляти. Від цього легкого дотику по всьому тілу жінки розлилося неймовірно солодке, давно забуте тепло. Залишаючи дитяче відділення, Богдана гарячково міркувала, до кого саме в районній адміністрації їй краще звернутися з приводу опікунства над Софійкою.
У коридорі вона несподівано зіткнулася із завідувачем відділення, Костянтином Петровичем, який щойно повернувся з тривалого відрядження до столиці.
— Ну і деньок у вас вчора видався, Богдано Миколаївно! — він привітно усміхнувся, поправляючи краватку. — Мені вже доповіли. Уперше в стінах нашої лікарні зечка народжувала. Добре, що її вже етапували звідси геть. Я сьогодні ж дам розпорядження, щоб дитину якнайшвидше передали до будинку маляти. Нам ці проблеми з криміналом і перевірками не потрібні.
— Костянтине Петровичу, я вас дуже прошу, не поспішайте з дитиною, — Богдана зупинилася і твердо, не кліпаючи, подивилася йому просто у вічі. — Якщо це юридично можливо, я хочу забрати цю дівчинку собі. Під свою опіку.
— Богдано… ви що, з глузду з’їхали?! — завідувач від несподіванки аж відсахнувся, а його папка ледь не випала з рук. — Це ж вам не кошеня з вулиці підібрати! Це немовля, яке потребує цілодобового догляду. Як ви взагалі плануєте з цим справлятися? А як же ваша робота, чергування?
Він нервово пройшовся коридором і знову повернувся до неї.
— Я розумію, жіноча жалість, материнський інстинкт і все таке… Але навіщо брати на себе такий тягар? Ви ж, вибачте, вже не дівчинка. До того ж, це дитина ув’язненої! А коли ця злочинниця вийде на волю, що тоді? Будете по судах тягатися?
— Костянтине Петровичу, ви ставите занадто багато запитань, — Богдана Миколаївна лише спокійно, з легкою іронією усміхнулася. — Я вже прийняла рішення. Якщо служба у справах дітей дозволить мені взяти опіку, я негайно оформлюю відпустку по догляду за дитиною.
— Богдано, я цього не дозволю! Ви — мій найкращий спеціаліст! — обурився завідувач, переходячи на підвищений тон.
— Костянтине, досить! — різко обірвала його жінка, відмахнулася рукою і впевнено пішла геть по коридору.
Вона не збиралася нічого пояснювати головному лікарю. Колись давно він, будучи одруженим чоловіком, неодноразово намагався залицятися до неї, запрошував на побачення, але Богдана завжди тримала дистанцію. Він не був поганою чи мстивою людиною, просто зараз будь-які пояснення були зайвими і небезпечними.
Того ж дня Богдана Миколаївна поїхала до районної Служби у справах дітей. На її щастя, головною спеціалісткою там працювала жінка, якій Богдана кілька років тому допомогла виносити і народити дуже “важку” дитину. Користуючись своїм бездоганним авторитетом і старими зв’язками, Богдана сподівалася вмовити чиновницю віддати їй Софійку під тимчасову опіку.
Це було зовсім не просто. Довелося зібрати купу довідок, пройти комісії, довести свої житлові умови та фінансову спроможність. Бюрократична машина скрипіла, але Богдана не відступала. Зрештою, за тиждень вона перемогла: їй офіційно передали маленьку дівчинку. Як і обіцяла, лікарка взяла довготривалу відпустку.
Її колеги в лікарні були просто шоковані. Ніхто в містечку не міг збагнути, чому Богдана Миколаївна — шанована людина, блискучий фахівець, яка жила своєю роботою — раптом кинула все заради того, щоб няньчитися з “дитиною якоїсь зечки”. Місцеві пліткарі вигадували найнеймовірніші версії, але жінці було байдуже до чужих розмов.
Минуло кілька місяців. Богдана з неймовірною ніжністю доглядала за Софійкою. Дівчинка росла здоровою, міцною і з кожним днем ставала все більше схожою на свою маму. Її оченята поступово змінили колір на глибокий зелений, а на маківці почали витися м’які русяві кучері. Бабуся годинами милувалася своєю маленькою онукою, заколисуючи її на руках.
Тепер Богдана була впевнена на мільйон відсотків: Міля — її рідна донька. Їй не потрібні були жодні ДНК-тести чи офіційні підтвердження. Маленька Софійка була точною, абсолютною копією маленької Мілі, такою, якою Богдана запам’ятала її перед тією страшною розлукою з колишнім чоловіком.
Увесь цей час жінка писала довгі, теплі листи своїй доньці в СІЗО. Вона детально описувала кожен новий день Софійки: як малеча вперше усміхнулася, як почала тримати голівку, як смішно морщить носик уві сні. Але в жодному з цих листів Богдана навіть натяком не обмовилася про те, ким вона є насправді. Час для цієї правди ще не настав. Мілі потрібен був спокій, а не емоційні потрясіння.
Тим часом справа Мілі зрушила з мертвої точки. Столичний адвокат Геннадій Вікторович розгорнув справжню битву. Розслідування було вкрай важким і тривалим. Впливові батьки мажора Артура намагалися тиснути на слідство, підключали свої корупційні зв’язки, пропонували адвокату шалені хабарі, щоб він відступився. Але Геннадій Вікторович пішов на принцип. Він підключив столичне керівництво і службу внутрішньої безпеки.
Через три довгих місяці пекельної юридичної роботи адвокат зібрав залізні, неспростовні докази того, що саме Артур був організатором злочинної схеми, за яку сиділа Міля. Були знайдені свідки, записи з камер та телефонні роздруківки.
Справедливість, у яку Міля вже давно перестала вірити, нарешті восторжествувала. Справжнього винуватця, Артура, заарештували просто в елітному столичному ресторані. А вирок щодо Мілі був повністю скасований. З неї зняли всі обвинувачення, офіційно виправдали і негайно випустили на волю.