Новина про раптово “воскреслу” рідну матір могла бути сприйнята змученою дівчиною зовсім неправильно. Що, як Міля вирішить, ніби Богдана просто покинула її напризволяще всі ці роки, а тепер вирішила відкупитися жалістю? Ні, це приголомшливе зізнання зараз було зовсім не на часі. Найважливішим, критичним завданням для Богдани Миколаївни було знайти спосіб реально допомогти Мілі, витягнути її з цієї кримінальної пастки.
Так, дівчина невинна. Богдана була в цьому абсолютно впевнена. Але в нашій системі правосуддя голими емоціями та словами не допоможеш.
І тут лікарку ніби осяяло. Вона раптом згадала події майже річної давнини. Тоді в їхньому скромному районному пологовому будинку народжувала дружина одного дуже впливового столичного адвоката. Вони з чоловіком приїхали відпочивати до елітного заміського комплексу “Лісова перлина”, що знаходився неподалік, і в жінки раптово почалися передчасні пологи на восьмому місяці. Ситуація була критичною: плід лежав неправильно. Адвокат був просто в істериці, рвав на собі волосся і проклинав усе на світі за те, що повіз вагітну дружину так далеко від київських клінік.
Але тоді саме Богдана Миколаївна взяла ситуацію у свої руки. Вона філігранно провела складний акушерський поворот. Дитинка народилася абсолютно здоровою. Малюку довелося ще деякий час побути під наглядом у неонатальному відділенні, але все закінчилося щасливо.
Тоді той поважний адвокат, ледь не плачучи від щастя, довго тряс руку Богдани Миколаївни. Він сказав, що тепер довіку перед нею в боргу, і силоміць втиснув їй свою візитівку з особистим номером, благаючи звертатися з будь-яким проханням. Жінка тоді лише ввічливо усміхнулася, але дорогу картонку зберегла.
Тепер Богдана гарячково витрушувала вміст своєї сумки на стіл в ординаторській, перебираючи старі чеки та рецепти. Нарешті! На самому дні блиснула золотим тисненням візитка.
Лікарка тремтячими пальцями набрала номер. Гудки здавалися вічністю.
— Геннадію Вікторовичу, доброго вечора! Це Богдана Миколаївна… з пологового, — схвильовано, збиваючись, почала вона.
— Богдано Миколаївно! Голубко ви наша! — голос відомого юриста миттєво потеплішав, він щиро зрадів дзвінку. — Яка несподіванка! Як ви?
Після короткого і теплого обміну люб’язностями, під час якого адвокат з гордістю розповів про успіхи свого однорічного сина, Богдана перейшла до суті. Вона на одному диханні виклала всю ситуацію з Мілею. Розповіла про підставу з боку мажора Артура, про продажний суд, про сфабриковану справу.
— Так, справа дійсно складна, — після довгої паузи задумливо відповів Геннадій Вікторович. Його тон став професійно-холодним. — Але я, відверто кажучи, не зовсім розумію, чому ви так сильно переймаєтеся долею цієї ув’язненої. Я знаю, що у вас золоте серце, лікарю. Але повірте моєму досвіду: часто все зовсім не так, як розповідають ці дівчатка в сльозах.
— Ця дівчинка… як ви висловилися… — Богдана судомно ковтнула тугий клубок у горлі. — Це моя рідна донька.
На тому кінці дроту запанувала мертва тиша. Богдана, зриваючись на плач, розповіла йому все. Про свого колишнього чоловіка Тимура, про підкупленого суддю, про шрам у формі стрілочки, про збіг групи крові та її багаторічні марні пошуки.
— Ви в цьому абсолютно впевнені? — голос адвоката став різким і зібраним, як перед судовим засіданням.
— Більш ніж упевнена. Це моя кровинка.
— Тоді я негайно беруся за цю справу, — твердо відрізав Геннадій Вікторович.
— Геннадію Вікторовичу, я заплачу будь-які гроші. Я продам квартиру, візьму кредити…
— Богдано Миколаївно, навіть не смійте про це говорити! — обурився адвокат. — Ви своїми руками врятували мою дитину. А тепер мій обов’язок — врятувати вашу. Я не візьму з вас ані копійки.
Богдана знесилено опустилася в крісло, сльози вдячності котилися її обличчям.
— Значить так, слухайте мій план, — діловим тоном продовжив юрист. — Завтра з самого ранку я їду до Головного слідчого управління. Ми піднімемо матеріали справи, я підключу службу внутрішньої безпеки щодо тих поліцейських, які проводили обшук. Головне — зберігайте спокій. Навіть якщо Мілю завтра переведуть назад до колонії, вона там довго не затримається. Я вам це обіцяю.
— А що робити з її маленькою донечкою? Її ж хочуть забрати представники опіки! — в розпачі спитала Богдана.
— Ваше завдання — за будь-яку ціну домовитися зі Службою у справах дітей, щоб немовля не відправили одразу до сиротинця. За законом ви маєте повне право залишити дитину в медичному закладі для поглибленого обстеження на цілий місяць. Використайте це!
— Це чудово! Я все зроблю. Дякую вам…
Ця розмова вдихнула в Богдану нове життя. Тепер у неї була надія, що справедливість існує. Навіть похмурі конвоїри, які всю ніч просиділи на стільцях під дверима Міліної палати, пильно вдивляючись у кожного, хто проходив повз, більше не викликали в неї такого страху. За справу взявся Геннадій Вікторович, а отже, все буде добре.
Наступного ранку прибув спеціальний конвой, щоб етапувати Мілю до тюремної лікарні при слідчому ізоляторі.
Коли дівчину, бліду і ледве живу, вивозили на інвалідному візку в коридор, Богдані вдалося нахилитися до неї під виглядом медичного огляду.
— Тримайся, дівчинко. За твою справу взявся найкращий столичний адвокат, — ледь чутно прошепотіла вона їй на вухо. — Наберися терпіння. Твоє пекло скоро закінчиться.
Вона непомітно, але міцно стиснула холодну долоню дівчини.
— Відійдіть від ув’язненої! Без розмов! — гаркнув старший конвоїр, відштовхуючи лікарку плечем.
Богдана покірно зробила крок назад, не вступаючи в марну суперечку. Вона лише тепло, підбадьорливо усміхнулася Мілі.
— Богдано Миколаївно! Благаю, ви наглянете за моєю Софійкою?! — у відчаї, зриваючи голос, крикнула Міля, коли її вже котили до виходу.
— Софійкою? — Богдана зблідла так, що ледве не втратила свідомість.
— Так… Я назвала свою донечку Софією, — крізь сльози промовила дівчина, перш ніж двері відділення з гуркотом зачинилися за нею і конвоєм.
— Звісно, нагляну… — прошепотіла Богдана в порожнечу, невідривно дивлячись на зачинені двері.
Софія. Саме так звали покійну матір Богдани. Чому Міля обрала саме це ім’я? Вона ж фізично не могла пам’ятати ім’я своєї бабусі, яку бачила лише в ранньому дитинстві. Голос крові? Генетична пам’ять? Богдана Миколаївна не могла знайти цьому жодного іншого, раціонального пояснення. Вона просто стояла посеред лікарняного коридору, і по її щоках знову текли тихі сльози — цього разу сльози надії.