Того дня київське небо здавалося особливо привітним, а міська метушня не викликала звичної втоми. Усе складалося напрочуд вдало: керівництво несподівано відпустило Аллу з роботи на цілих дві години раніше. Піддавшись раптовому, теплому натхненню, вона вирішила не їхати одразу додому, а заскочити до великого супермаркету в самому центрі столиці. У пам’яті ще з учорашнього вечора лунав голос її чоловіка.
Віктор тоді стояв на кухні, замріяно вдивлявся у вечірні вікна і з якимось особливим, тягучим сумом зітхнув: «Боже, як же я скучив за твоїм наваристим борщем із часниковими пампушками!». Ця фраза засіла глибоко в думках, тож тепер жінка неквапливо блукала між яскраво освітленими рядами, перебираючи продукти з тією ретельністю, на яку здатна лише турботлива дружина.
Вона прискіпливо оглядала кожен овоч. До просторого кошика лягла добірна, гладенька картопля, привезена з Чернігівщини, та тверда, налита соком морква. Алла спеціально вибрала міцну білокачанну капусту, яка ще пахла свіжістю базару, звідки її щойно доставили. Для створення того самого неповторного, домашнього аромату вона додала кілька золотистих цибулин, щедрі пучки хрусткого кропу та кучерявої петрушки.
Не забула й про головний секрет своєї страви — густу домашню сметану в невеличкій баночці. Саме вона мала надати майбутньому борщу тієї неперевершеної оксамитової ніжності. Останнім штрихом стали кілька пряних лаврових листочків, що обіцяли ідеальний смаковий баланс.
Обвішана важкими, набитими вщерть пакетами, Алла нарешті дісталася свого двору у спальному районі Троєщини. Проте радість від передчуття затишного сімейного вечора, що гріла її всю дорогу, миттєво вивітрилася, щойно вона переступила поріг рідного під’їзду. Ліфт знову стояв мертвою, мовчазною металевою коробкою. Жінка приречено зітхнула, відчуваючи, як опускаються плечі.
Попереду на неї чекало справжнє фізичне випробування для втомлених ніг і залишків терпіння — виснажливий підйом сходами на двадцять п’ятий поверх. Коли вона, захекана, з відчуттям пекучого болю в литках, нарешті опинилася перед власними дверима, то за звичкою потягнулася до кнопки дзвоника. У відповідь пролунала лише глуха, байдужа тиша. У будинку знову вимкнули світло.
— Ну що за день такий! — тихо, крізь зуби пробурмотіла Алла, роздратовано копирсаючись у темних надрах своєї сумки в пошуках ключів.
Вона обережно, намагаючись не шуміти і не брязкати металом, відчинила двері й ступила в густу напівтемряву передпокою. Квартира зустріла її тишею, яку вже за мить гостро й несподівано розрізали приглушені голоси. Звуки лунали прямісінько з їхньої з Віктором спальні. Залишивши пакети з продуктами просто на холодній підлозі коридору, Алла, немов безшумна тінь, підкралася ближче до прочинених дверей і завмерла, затамувавши подих.
У кімнаті роздратовано бурчав її чоловік:
— Світлано, я не розумію, що тут смішного? Алла може повернутися будь-якої миті, а ти регочеш так, ніби ми в театрі на комедії!
— Та ти просто неймовірно кумедний, Вітько! — відповіла незнайома жінка. У її голосі бриніли грайливі, самовпевнені нотки, що супроводжувалися легким хихиканням. — Чого ти так панічно боїшся власної дружини?
— А ти б на моєму місці не боялася? — різко огризнувся він, і крізь його браваду чітко прослизнули нотки справжнісінького, тваринного страху. — Вона ж мене просто виставить за двері, якщо про все дізнається!
— Та ну тебе, — зверхньо, з ледь помітною зневагою пирхнула Світлана. — У вас двоє дітей. Куди вона дінеться у свої тридцять шість років? Поплаче та й змириться.
Алла відчула, як світ на мить похитнувся. Нігті боляче, до червоних слідів вп’ялися в долоні. Гнів гарячою, задушливою хвилею вдарив у голову, застилаючи очі. Їй до нестями хотілося просто зараз вибити ці двері ногою, увірватися до кімнати, увімкнути ліхтарик на телефоні й влаштувати такий грандіозний скандал, від якого здригнуться бетонні стіни їхньої багатоповерхівки.
Але раптом якийсь холодний, абсолютно розсудливий внутрішній голос різко смикнув її за невидимі струни свідомості: «Не поспішай. Спочатку послухай, що буде далі. Вони самі все розкажуть». Вона зробила глибокий, повільний вдих, приборкуючи бурю емоцій, і залишилася нерухомо стояти на місці.
За дверима Віктор продовжував скиглити, його голос звучав жалюгідно, мов у побитого пса:
— Ти просто зовсім не знаєш мою Аллу, Світлано. Повір, якби ти хоч раз побачила її в дії під час гніву, ти б так самовпевнено не посміхалася.
— Ой, Вітько, благаю, не лякай мене цією своєю Аллою! — з відвертим, отруйним глузуванням протягнула коханка. — Що вона мені зробить? Ну, влаштує істерику, покричить, поб’є посуд. І що з того? Ти ж сам мені розповідав, що вже давно мрієш бути тільки зі мною. Чи я дарма тішу себе цими надіями?
— Та ні, звісно, не дарма, — важко й картинно зітхнув чоловік. — Але зрозумій, тут усе надто складно. П’ять років спільного життя в цій квартирі, двоє дітей… Слухай, давай ти краще зараз підеш. Алла справді скоро повернеться, а я категорично не хочу, щоб вона нас тут застукала. Завтра побачимося, я тобі обіцяю.