Віктор, немов ошпарений окропом, кинувся до темного коридору. Він похапцем, тремтячими від адреналіну руками зібрав свої нехитрі, бідні пожитки — накинув пом’яту куртку, криво натягнув шапку і дивом схопив одну сироту-шкарпетку, яку знайшов під самим краєм дивана. За мить він кулею вискочив за двері, назавжди лишивши Світлану наодинці з її киплячою, справедливою люттю.
Він кубарем вилетів на темну, непривітну вулицю. Холодний, пронизливий березневий вітер, що дув просто з боку широкого Дніпра, миттєво вдарив йому в розпашіле, побите обличчя, пробираючи морозом до самих кісток. Віктор щільніше затягнув блискавку на куртці й понуро побрів уздовж абсолютно порожнього Дарницького бульвару. Чоловік абсолютно не уявляв, куди йому тепер податися в цьому величезному, байдужому місті.
Додому, до Алли, повертатися було чистим, безглуздим самогубством. Після її сьогоднішнього феєричного візиту до Світлани він надто чітко розумів, що там на нього чекає хіба що швидко зібраний чемодан, безжально виставлений на холодні бетонні сходи під’їзду. У глибокій кишені сиротливо м’ялася одна-єдина паперова сотня гривень. Цього ледь вистачило б на нічну маршрутку до мами в село під Бровари, і то якщо пощастить вмовити водія.
«Ну як же я міг так безглуздо, так по-дурному вляпатися?» — з гіркотою думав він, важко, мов старець, чалапаючи по розбитому тротуару. Здавалося б, ще якийсь короткий місяць тому все його розмірене життя було просто ідеальним. Дружина щовечора покірно готувала смачний наваристий борщ, молода коханка Світлана солодко мріяла про їхнє спільне майбутнє, а сам він у мріях бачив себе поважним, заможним господарем елітної нерухомості на Подолі.
А що він має зараз, у сухому залишку? Два симетричні, болючі синці під очима, абсолютно порожні кишені й цілком реальну перспективу спати на колючому сіні в маминому сараї, під монотонне мекання кіз.
Раптом у кишені куртки різко, вібруючи по нозі, озвався телефон. На яскравому екрані в темряві висвітилося знайоме ім’я — «Світлана». Віктор кілька напружених секунд вагався, гіпнотизуючи поглядом екран, але все ж приречено натиснув зелену кнопку відповіді:
— Чого тобі ще від мене треба? — втомлено, здавленим голосом запитав він.
— Слухай сюди дуже уважно, невдахо, — різко і без жодних передмов почала вона. — Я тут трохи охолола, подумала і передумала тебе просто так виганяти. Даю тобі рівно один тиждень. Сім днів на те, щоб повернути мені всі мої гроші. Інакше, присягаюся всім святим, я не жартую — піду до найкращого адвоката в цьому місті. І до твоєї дорогоцінної Алли заодно завітаю в гості, хай знає в найменших деталях, як саме ти її підставив і обібрав!
— Та я ж тобі клянуся, я не винен, що вона мене так підло і хитро обдурила! — знову жалюгідно, зриваючись на фальцет, заскиглив чоловік.
— А мені на це глибоко начхати! Твій час пішов! — жорстко гаркнула Світлана і кинула слухавку, жорстоко обірвавши зв’язок короткими, байдужими гудками.
Віктор зупинився біля єдиного в окрузі цілодобового яскравого кіоску з шаурмою. Густий, насичений пряний запах смаженого м’яса немилосердно дражнив його зведений від порожнечі шлунок. Але, подумки ще раз порахувавши свою нещасну решту в кишені, він із чорним сумом усвідомив, що може дозволити собі хіба що цигарки.
Він простягнув у маленьке віконце свою зім’яту сотню, купив найдешевшу пачку і нервово, тремтячими пальцями запалив. Чоловік стояв на крижаному вітрі, глибоко затягуючись гірким, їдким димом і пустим поглядом дивлячись, як він швидко розчиняється в густому, сірому київському небі.
«Треба терміново щось вигадати, знайти якийсь вихід, — гарячково міркував він, видихаючи сизий дим. — Може, спробувати позичити гроші в кума з Борисполя? Чи все ж таки переступити через себе, поїхати до Алли, впасти на коліна і слізно благати про прощення?». Він допалив цигарку до самого рудого фільтра й спересердя жбурнув недопалок у брудну, вкриту тонкою кригою калюжу біля кіоску. У стомленій, гудячій голові крутилися сотні варіантів, і кожен наступний здавався ще безглуздішим за попередній.
Повернутися до законної дружини? Та вона його швидше з вікна двадцятого поверху викине, ніж стане вислуховувати ці жалюгідні, нікчемні виправдання. Поїхати до матері в село? Але там на нього чекає лише холодна стара хата з пічкою, яку треба пів ночі розпалювати сирими дровами. А ще — нескінченна, багатогодинна моральна лекція про те, «який він бовдур і як усе життя собі власноруч зіпсував». Кум із Борисполя? Той сам вічно сидить у кредитах і боргах як у шовках, ледве зводить кінці з кінцями. Хіба що наллє безкоштовно склянку міцного, смердючого самогону для гіркої чоловічої втіхи.
Віктор важко, мов мішок із піском, опустився на холодну дерев’яну лавку біля безлюдної автобусної зупинки. Він порожнім, скляним поглядом спостерігав, як пізні жовті маршрутки з гудінням проносяться повз нього в бік Позняків. У животі жалібно і голосно бурчало, а в голові поступово визрівав найвідчайдушніший із планів. «А що, якщо справді піти до Алли й чесно, без прикрас їй усе розповісти? — майнула жалюгідна, тонка надія. — Скажу їй гірку правду: що ця божевільна Світлана мене жорстоко шантажує, що я насправді — просто невинна жертва трагічного збігу обставин. Може, серце в неї не кам’яне, пожаліє дурня? Ну, хоча б заради наших спільних дітей?»
Він на мить заплющив очі і яскраво уявив собі цю зворушливу картину: ось він стоїть перед дружиною з винуватим, побитим життям виглядом, а вона дивиться на нього з глибоким жіночим розумінням. І, можливо, навіть мовчки, з теплою посмішкою наливає йому тарілку гарячого, свіжого борщу з пампушками, як у старі добрі часи. Але ця солодка ілюзія миттєво і вщент розбилася, щойно він пригадав її сьогоднішній крижаний, переможний погляд. А ще — той важкий вишитий капець, що так влучно і боляче прилетів йому під око.
«Ні, — сам до себе похитав головою Віктор, повертаючись у сувору реальність. — Краще вже до Світлани на колінах повзти і благати про відстрочку боргу. Хай кричить, хай б’ється пультами, але вона хоча б не така диявольськи хитра, розумна й прорахована, як моя Алла».
А тим часом на іншому кінці міста, у світлій, пахнучій свіжим, дорогим ремонтом новій квартирі на Подолі — тій самій, що була так завбачливо і вчасно оформлена на маму, — сиділа Алла. За великим панорамним вікном рівномірно гудів мільйонами вогнів нічний, величний Київ. Жінка зручно і розслаблено вмостилася в м’якому, глибокому дизайнерському кріслі.
Вона повільно попивала дороге, терпке червоне вино з витонченого кришталевого келиха. З теплою, щирою материнською усмішкою вона переглядала на смартфоні свіжі фотографії своїх дітей, які саме весело, з рум’янцем на щоках бавилися на засніженому подвір’ї у бабусі в Полтаві.
«Хай тепер цей невизнаний геній Віктор зі своєю істеричною Світланою самі у своєму брудному болоті розбираються, — зі спокійною, легкою душею подумала вона, роблячи черговий приємний ковток. — Я своє з цього невдалого шлюбу забрала сповна. До останньої краплі».
Її ідеальний, бездоганний план спрацював без жодної, навіть найменшої помилки: стара, тісна квартира успішно продана, нова, розкішна простора нерухомість перебувала у повній фінансовій та юридичній безпеці. А чоловік-зрадник, який вважав себе найхитрішим, залишився біля розбитого корита з порожніми кишенями та боргами. Алла щасливо і грайливо посміхнулася своєму власному відображенню в темному склі вікна. Вона елегантно підняла кришталевий келих і тихо, але неймовірно впевнено промовила в порожню, затишну кімнату:
— За моє нове, абсолютно щасливе життя!