Час невблаганно спливав. Минуло п’ять років подружнього життя. Збоку здавалося, що живуть вони цілком щасливо і стабільно. Простора, світла квартира дружини на Позняках була обставлена зі смаком. Проте за зачиненими дверима розгорталася зовсім інша історія. Останнім часом Тимур просто втрачав самоконтроль через щоденні, як йому здавалося, безпідставні дорікання Олі. Їхня сімейна ідилія не просто дала тріщину, вона розвалювалася на очах.
Йому здавалося, що дружина перетворилася на вічно невдоволену фурію, яка тільки те й робить, що шукає найменший привід для скандалу. Вона годинами вичитувала його через те, що він уже понад пів року сидить вдома, відмовляючись навіть просто відкрити сайти з вакансіями. Потім влаштовувала гучні сварки через розкидані речі та неприбрану кухню. А найгірше — постійно дорікала тим, що він майже не приділяє уваги їхньому спільному синові, маленькому Данилку, обмежуючись п’ятихвилинними розмовами ввечері.
Але як він міг розірватися? Що він міг вдіяти, якщо в нього елементарно не було на ці побутові дурниці ні вільного часу, ні бодай краплі натхнення? Ранок Тимура був священним ритуалом, який починався дуже пізно і не терпів поспіху. Він прокидався, коли Оля вже давно працювала, неспішно заварював собі ароматну каву, довго смакував її, дивлячись у вікно. Потім одягав фірмові кросівки і вирушав на ранкову пробіжку навколо місцевого озера, вдихаючи свіже повітря. Далі на нього чекали дві години інтенсивного тренування в залі, де він доводив своє тіло до досконалості.
Повернувшись додому приємно втомленим, він мусив прийняти контрастний душ, ретельно втерти в шкіру зволожуючий лосьйон, а потім зручно вмоститися на дивані. Треба було переглянути нескінченну стрічку новин, обговорити з приятелями в месенджерах останні світські плітки та уважно погортати фотографії в соціальних мережах. Де у цьому щільному графіку успішного чоловіка можна було знайти бодай хвилину на гудіння пилососа чи будування пасочок на дитячому майданчику?
Сам Тимур абсолютно не бачив проблеми у своїй тривалій безробітності. Він щиро і свято вірив у те, що просто вичікує. Він чекав на ту саму, “свою” посаду, яка буде відповідати його високому статусу. Ті пропозиції, які йому іноді надсилали рекрутери, викликали в нього лише саркастичну посмішку. Зарплата там ледве покривала б його щомісячні витрати на якісне спортивне харчування, протеїнові батончики та оновлення базового гардероба. Такі варіанти він відкидав з щирим обуренням.
Хлопець легко втішав своє сумління тим фактом, що Оля — першокласна фахівчиня, вона заробляє чудово, і цих грошей їм цілком вистачає на комфортне життя. А якщо раптом траплялися якісь непередбачувані витрати або йому кортіло купити нову річ, на допомогу завжди, як добрі чарівники, приходили його батьки. Вони регулярно і без зайвих запитань переказували улюбленому синові солідні суми на картку.
Проте Оля ніяк не хотіла змиритися з таким станом речей і залишити його в спокої. Вона наполегливо, раз за разом, вимагала, щоб він узяв на себе хоча б мінімальну частину рутинних хатніх обов’язків, аргументуючи це тим, що він усе одно цілими днями сидить удома. Ці розмови доводили Тимура до сказу.
Він щиро обурювався: як вона взагалі сміє таке пропонувати? Справжній, доглянутий чоловік не повинен псувати шкіру рук миттям масного посуду чи витрачати свої дорогоцінні години на прасування постільної білизни! Її щоденні претензії він вважав верхом жіночої невдячності, абсолютною несправедливістю та грубим порушенням його недоторканного особистого простору.
Точкою неповернення, тією самою останньою краплею, яка переповнила чашу його терпіння, став банальний конфлікт через новий гаджет. Одного прохолодного осіннього вечора Тимур, гортаючи стрічку новин, побачив рекламу. Він підійшов до дружини і, намагаючись надати голосу максимальної невимушеності, ніби між іншим попросив її профінансувати покупку флагманської моделі смартфона. Телефон тільки-но надійшов у офіційний продаж, мав неймовірний дизайн і коштував рівно стільки, скільки становили дві середні столичні зарплати за місяць.
— Ти зараз жартуєш, правда? — Оля важко зітхнула і відірвала запалений, втомлений погляд від яскравого монітора свого робочого ноутбука, за яким сиділа вже шосту годину поспіль. — У нас зараз фізично немає таких вільних коштів на забаганки. Наступного місяця ми маємо заплатити за пів року наперед у приватний садочок для Данилка. А ще, якщо ти не забув, ми планували нарешті зробити той нещасний косметичний ремонт у коридорі, де відклеюються шпалери. До того ж, твій нинішній телефон ти випросив менше ніж рік тому! Він у ідеальному стані.