Хлопець нервово кліпнув очима, геть відмовляючись вірити власним вухам. Як це взагалі можливо — вона сама планувала його покинути? Оля спокійним, рівним голосом зізналася, що вже дуже давно, до нестями втомилася тягнути абсолютно все на собі. Її виснажила необхідність самотужки забезпечувати фінанси родини, тягнути весь безкінечний побут, виховувати маленьку дитину. А найголовніше — вона втомилася щодня обслуговувати ще й здоровеного, самозакоханого чоловіка, якого постійно треба було вмовляти і підштовхувати до найелементарніших дій.
— Чудово, що наші погляди на майбутнє нарешті так вдало зійшлися, — продовжила вона, дивлячись своїм втомленим поглядом просто йому в очі, без жодної тіні жалю. — Я сподіваюся лише на одне: ти маєш хоча б краплю чоловічої совісті і не станеш претендувати на поділ цієї квартири. Адже ти чудово знаєш, що вона куплена здебільшого за мої особисті гроші та гроші моїх батьків ще до нашого шлюбу. Що стосується Данилка — ти його рідний батько. Можеш бачитися з ним, коли завгодно, двері відкриті. Я ніколи не буду цьому перешкоджати чи маніпулювати дитиною.
Оля говорила про руйнування їхньої сім’ї так буденно і просто, ніби вони зараз обговорювали банальний список покупок у супермаркеті на завтрашній ранок. Молода жінка чудово, кристально ясно розуміла, що в її складному повсякденному житті навряд чи щось глобально чи трагічно зміниться після його переїзду. Вже дуже давно її чоловік перестав бути тією надійною кам’яною стіною, за якою хочеться сховатися від життєвих бур. Він непомітно перетворився на ще одну примхливу, вимогливу і дуже дорогу дитину в їхньому домі. І без нього дихати їй стане тільки легше.
Тимуру було вкрай, нестерпно неприємно чути ці холодні слова. Його розпещене самолюбство отримало справжній нищівний удар, від якого перехопило подих. Жодних благань на колінах, жодних жіночих істерик чи спроб його втримати. Але його мозок, звиклий захищати власну ідеальність, швидко знайшов зручне виправдання для цього ураженого его.
Він безапеляційно вирішив, що дружина говорить усі ці жахливі речі виключно від відчаю, безвиході та глибокої жіночої образи. Хіба знайдеться у всьому світі жінка при здоровому глузді, яка добровільно, без бою захоче втратити такого розкішного, статусного чоловіка? Вона ще сто, ні, тисячу разів пошкодує про свою гордість, самовпевнено подумав він, відвертаючись.
Тимур вирішив не тягнути гуму і не давати їй шансу на вибачення. Вже наступного ранку, демонстративно і дуже гучно грюкаючи дверцятами шафи купе, він почав збирати свої речі. Він акуратно складав дорогі брендові сорочки, ретельно і дбайливо пакував велику колекцію нішевих парфумів та спортивного взуття у дві величезні фірмові валізи. Викликавши через додаток таксі преміум-класу, щоб навіть його від’їзд виглядав дорого, він назавжди, не озираючись, покинув квартиру на Позняках.
Оскільки власного житла в цього успішного чоловіка ніколи не було — від самого гучного весілля вони жили виключно на території Олі, — Тимур поїхав за знайомою адресою, до батьків. Ті мешкали в просторій, світлій “сталінці” з високими стелями в самісінькому історичному центрі Києва, на престижному Печерську.
Мати Тимура, Надія Петрівна, незважаючи на вік, все ще активно працювала. Вона обіймала солідну посаду головної бухгалтерки у великій, відомій столичній компанії “УкрПромБуд” і щомісяця отримувала вельми пристойну зарплату. Батько, Микола Іванович, маючи за плечима роки служби, отримував хорошу виплату як військовий пенсіонер. Жили вони в повному достатку, ні в чому собі не відмовляючи, тому раптова поява блудного, дорослого сина з валізами не вдарила по їхньому стабільному бюджету. Хоча сам факт розлучення став для них справжнім, болючим шоком.
Перший час батьки, оговтавшись від новин, активно намагалися напоумити свого нерозумного сина. Вони щиро, всім серцем не розуміли, чому так раптово розпадається його молода, гарна сім’я. Надія Петрівна часто вечорами тихо плакала на кухні, витираючи сльози кухонним рушником, згадуючи, якою хорошою, порядною і турботливою невісткою завжди була Оля.
— Що ж ти наробив, синку, чим ти думав? — бідкалася мати, наливаючи йому чай. — Така чудова дівчина! Працьовита, розумна, все в дім несе, дитинку тобі таку гарну народила. Кого ти ще шукаєш у цьому житті? Чого тобі не вистачало?
Літні батьки все ще плекали надію, що це лише тимчасова, емоційна криза у стосунках. Вони вірили, що Тимур трохи перебіситься, одумається, усвідомить свою провину і згодом обов’язково повернеться до законної дружини та маленького Данилка. Проте виганяти свою рідну кровинку на вулицю чи читати йому надто жорсткі, виховні нотації вони не стали. Вони покірно прийняли сина назад у свою простору київську квартиру, виділили йому окрему, затишну кімнату і, як і раніше, за звичкою продовжували регулярно забезпечувати його кишеньковими грошима на всі дрібні забаганки.
Сам же Тимур вирішив не витрачати свого дорогоцінного часу на якісь там душевні рефлексії, самокопання чи сумніви. Звільнившись від важких “сімейних кайданів”, які так сильно його обтяжували і не давали дихати на повні груди, він одразу почав діяти. Його новою, головною життєвою метою стало знайти ту саму — ідеальну, молоду, ефектну та красиву подружку. Таку, з якою буде зовсім не соромно з’явитися в найпрестижніших, наймодніших закладах столиці і викликати заздрість у всіх знайомих.
Хлопець із головою поринув у активне світське життя. Щовечора він проводив перед дзеркалом не менше години: ретельно вкладав волосся гелем, наносив дорогий шлейфовий парфум, одягав найкращу сорочку і вирушав підкорювати нічний Київ. Тимур швидко став завсідником елітних лаунж-барів, таких як пафосне “Небо” чи розкішний “Золотий Лев”, та найпопулярніших нічних клубів, де під гучну музику збиралася вся столична “золота молодь”.