Ця п’ятнична зміна видалася Олені Коваль якоюсь нереально, майже підозріло тихою. Досвідчені фельдшери київської швидкої зазвичай про такі дні навіть вголос не говорять, щоб не наврочити. Не було жодних масштабних аварій на вічно завантаженому проспекті Бажана. Не лунали виклики про раптові зупинки серця, не доводилося розривати вечірні затори тривожним виттям сирен. Її виснажливе дванадцятигодинне чергування добігло кінця саме тієї миті, коли останні, по-осінньому холодні промені сонця розчинилися в густій тіні багатоповерхівок на Позняках.
Дорогою до своєї орендованої квартири дівчина за звичкою завернула до місцевого супермаркету. Вона ледве переставляла ноги у важких робочих черевиках. Волосся недбало вибилося з розпатланого на потилиці хвоста, а на форменій куртці залишилися бліді розводи від антисептиків — незмінні супутники її професії. Проте зараз Олені було абсолютно байдуже, як вона виглядає. Втома не просто тиснула на плечі; вона просочилася кудись глибоко в кістки, перетворюючи кожен рух на подолання власного тіла. Єдине, чого вона зараз хотіла з невимовною силою, — це тарілка гарячої вечері та глибокий, рятівний сон без сновидінь.
Автоматичні скляні двері супермаркету розсунулися, випустивши її в прохолоду вечірнього міста. Олена міцно притисла до себе паперовий пакет із продуктами лівою рукою, а правою машинально гортала стрічку новин у телефоні. Її погляд ковзнув по заповненій машинами парковці, не чіпляючись за деталі. І саме тоді, біля яскраво освітленого кіоску з вуличною їжею за кілька десятків метрів від неї, щось порушило звичний ритм вулиці.
Це була людська постать, яка ледве трималася на ногах.
Першою, цілком логічною думкою для вечора п’ятниці, було припущення про якогось чоловіка, що просто не розрахував із алкоголем. Олена навіть зробила крок, щоб піти своїм маршрутом. Але спрацював професійний інстинкт. Різке, безжальне світло вуличного ліхтаря вихопило з темряви деталь, яка змусила її серце пропустити удар. Темна, густа рідина, що швидкими поштовхами просочувала одяг чоловіка на боці, зовсім не нагадувала розлиту каву. Це була кров.
Вона придивилася уважніше. Це був зовсім молодий хлопець, якому на вигляд ледь виповнилося двадцять п’ять. На ньому була потерта, вицвіла від сонця і прання форма українських Збройних Сил — знайомий кожному піксель. Він судомно тягнув за собою праву ногу, сильно завалюючись набік, наче невидима вага тягнула його до землі. Пляма на його ребрах стрімко розросталася, поглинаючи тканину. Обличчя військового під холодним неоновим світлом здавалося попелясто-сірим, майже примарним, позбавленим будь-яких ознак життя.
І все ж він уперто продовжував рухатися вперед. Його пальці, побілілі від нелюдської напруги, відчайдушно стискали рану, намагаючись стримати кровотечу. Навколо вирувало життя. Люди з пакетами та стаканчиками кави безтурботно проходили повз, занурені у свої розмови або екрани смартфонів. Здавалося, їх відділяло від цього хлопця непробивне скло байдужості. Трагедія розгорталася просто в них перед очима, але ніхто не зупинявся.
Олена не вагалася жодної секунди.
Вона розтисла пальці. Паперовий пакет глухо вдарився об асфальт, розірвавшись по шву. Червоні яблука та якісь дрібні пакунки розкотилися навсібіч, гублячись під колесами припаркованих авто, але дівчина навіть не опустила очей. Вона вже бігла до пораненого.
— Гей, чуєте мене? Негайно сідайте! Ви поранені! — гукнула вона на ходу. Втома миттєво випарувалася, а голос набув сталевих, командних ноток людини, яка звикла рятувати життя.
— Я фельдшер швидкої, тримаю вас, — швидко і чітко промовила вона, підхоплюючи хлопця рівно тієї миті, коли його коліна остаточно зрадили його.
Олена прийняла на себе всю вагу його обважнілого тіла, обережно, щоб не завдати додаткового болю, опускаючи військового на холодний бетонний бордюр. Хлопець хапав ротом повітря, наче викинута на берег риба. Йому бракувало сил, щоб вимовити бодай звук. Він лише ледве помітно кивнув, дивлячись на неї затуманеним поглядом.
Одного швидкого візуального огляду вистачило, щоб оцінити масштаб катастрофи. Його ліве плече виглядало неприродно, а грудна клітка прийняла на себе жахливий за силою удар. Олена не гаяла часу. Її пальці блискавично намацали на тактичному поясі, який вона за звичкою не знімала до самого дому, упаковку гемостатичного бинта. Вона зірвала обгортку зубами і з усієї сили притисла матеріал до рани на його боці, створюючи максимальний тиск.
Її руки працювали на автоматизмі, покладаючись на роками відпрацьовану м’язову пам’ять — швидко, впевнено, без зайвих рухів. Вона була повністю зосереджена на порятунку. Проте раптом атмосфера навколо неї наче стала щільнішим. Волосся на потилиці стало дибки, а по спині пробіг неприємний холодок. Інстинкт підказував: щось не так.
Олена різко підняла голову. До них стрімко наближалися двоє чоловіків. Вони не йшли випадковою ходою перехожих — їхні рухи були хижими, цілеспрямованими та швидкими.
Один із них був неприродно високим, широким у плечах, його обличчя повністю ховалося за глибоко насунутим капюшоном чорної куртки. Інший, трохи нижчий, мав гладко поголену голову, а темні, грубі татуювання повзли від коміра його куртки аж до лінії щелепи, зникаючи в тіні. Це точно були не ті люди, які підходять запитати, чи потрібна допомога. Їхні погляди були намертво, з моторошною концентрацією зафіксовані на закривавленому сержанті.
— Відійди, — глухо, майже не розмикаючи губ, прогарчав чоловік у капюшоні, навіть не глянувши на Олену.