Наступне пробудження Олени було вже не таким ілюзорним. Густий туман медикаментозного сну остаточно розвіявся, залишивши її сам на сам із жорстокою реальністю. Тихе, монотонне пікання кардіомоніторів відміряло час у палаті, а біль більше не нагадував різкі спалахи — він перетворився на важку, пульсуючу свинцеву хвилю, що повільно перекочувалася по всьому тілу. Її очі з величезним зусиллям розплющилися, намагаючись сфокусуватися на пластиковій крапельниці, з якої монотонно стікала прозора рідина.
Вона спробувала трохи змінити положення тіла, але одразу ж різко втягнула повітря крізь зціплені зуби. Зламані ребра нестерпно занили, нагадуючи про себе, а забинтована рука здавалася закутою в тісний бетонний панцир. У роті пересохло настільки, що губи потріскалися від найменшого руху. Чергова медсестра матеріалізувалася біля її ліжка майже миттєво, наче весь цей час не зводила з неї очей.
— Ви прокинулися, — тихо і заспокійливо сказала жінка, вправно перевіряючи показники на світих екранах апаратури. — Тільки благаю, намагайтеся не рухатися. Ви все ще в реанімації. Найважче після операції вже точно позаду, але тілу потрібен спокій.
Олена повільно, ледве помітно кліпнула, збираючи розсипані думки докупи. Спогади поверталися з лякаючою ясністю: боротьба, блиск холодної зброї, крики і той закривавлений піксель на асфальті.
— Той військовий… — знову прошепотіла вона. Їй відчайдушно, до фізичного болю було потрібно ще одне підтвердження, що все це було не дарма.
— Його стан стабільний, — лагідно заспокоїла її медсестра, обережно поправляючи трубку крапельниці. — Він живий. Ви врятували йому життя. Не сумнівайтеся в цьому ні на мить.
Ці прості слова подіяли на дівчину краще за найсильніше знеболювальне. Це був наче ковток чистого, прохолодного кисню. Тіло Олени боліло так сильно, як вона навіть у найстрашніших снах не могла б собі уявити, але той тугий, крижаний вузол тривоги, що засів глибоко в грудях, нарешті розв’язався. Вона ще не мала сил плакати, але її бліді пальці слабко стиснули край білого лікарняного простирадла. Цей сержант, чийого імені вона навіть до пуття не знала, не помер на тому холодному, брудному бетоні. Її пролита кров купила йому право на життя.
Того ж вечора до палати інтенсивної терапії нарешті пустили рідних. Мати Олени, щойно переступивши поріг, одразу ж розплакалася. Вона підбігла до ліжка і вчепилася в неушкоджену руку доньки так міцно, ніби це був єдиний рятувальний круг посеред бурхливого океану. Батько — чоловік суворої вдачі, який украй рідко дозволяв собі показувати емоції на людях, — підійшов зовсім тихо. Він ніжно, з трепетом поцілував її в блідий лоб і мовчки завмер біля ліжка. Його очі були червоними, а на щоках блищали непрохані сльози.
— Ми думали, що назавжди втратили тебе, донечко, — гірко прошепотіла мати, цілуючи її пальці.
Олена зібрала всі залишки своїх сил, щоб спромогтися на слабку, надзвичайно втомлену, але щиру усмішку.
— Я все ще тут, мам. Зі мною все буде добре.
Слідом за батьками до палати боязко зазирнула її молодша сестра Катя. Вона обережно тримала в руках цілий стос різнокольорових листівок та невеликих записок. Це були побажання швидкого одужання від персоналу лікарні, від її колег із київської підстанції швидкої допомоги та навіть від абсолютно незнайомих людей, які якимось дивом дізналися про те, що сталося. Одна маленька листівка, написана нерівним почерком, особливо привертала увагу. На ній було виведено лише кілька коротких слів: «Ти врятувала одного з наших. Дякуємо тобі за все».
Олена до кінця не розуміла всього масштабу того, що відбувалося за стінами цієї тихої палати, аж поки наступного дня двері знову не відчинилися. До кімнати ввійшов капітан Шевченко, який приходив напередодні, але цього разу він був не сам. За його широкою спиною стояв він. Сержант Максим Іванчук. Той самий молодий військовий, якого вона закрила власним тілом від неминучої смерті.
Він ішов надзвичайно повільно, важко спираючись на медичний ціпок. Було помітно, що кожен крок дається йому ціною неймовірних зусиль. На його обличчі виднілися свіжі подряпини та глибокі, темні синці, але очі були абсолютно ясними. Вони палали від інтенсивних, непідробних емоцій і такої безмежної вдячності, від якої перехоплювало подих.
— Олено, — тихо, майже побожно промовив він, шанобливо схиливши голову перед її ліжком.
Дівчина інстинктивно спробувала сісти, але одразу ж здригнулася і відкинулася на подушки від гострого спазму болю.
— З вами… все добре… — прошепотіла вона, не відриваючи від нього погляду.
— Так, і лише завдяки вам, — відповів Максим, роблячи ще один обережний крок ближче. — Я зобов’язаний вам своїм життям. Я знаю, що жодних слів у всьому світі ніколи не буде достатньо, щоб висловити те, що я зараз відчуваю. Але я маю це сказати.
Він повільно сягнув вільною рукою в кишеню своїх лікарняних штанів і дістав невеликий, складений навпіл шматочок цупкої тканини на липучці. Це був його особистий бойовий шеврон.
— Це було моїм, — його голос злегка затремтів, коли він обережно, наче найбільшу коштовність, вкладав цей шеврон у її здорову долоню. — А відтепер це належить вам.