Менш ніж за годину їхнє авто різко загальмувало біля центрального входу БСП. Батьки вже були у відділенні, нервово, немов загнані звірі, міряючи кроками стерильну білу плитку довгого коридору інтенсивної терапії. Кожна хвилина очікування розтягувалася на роки. Нарешті важкі двері операційного блоку відчинилися, і до них вийшов хірург. Чоловік виглядав страшенно виснаженим, його очі запали, але вираз обличчя був професійно спокійним.
— Її стан стабільний, — одразу повідомив лікар найголовніше, знімаючи з голови вологу медичну шапочку. — Вона втратила багато крові, травми дуже серйозні, але, хвалити Бога, рани пройшли без ушкодження життєво важливих органів. Нам вдалося зупинити кровотечу і уникнути незворотних наслідків. Вашій доньці неймовірно пощастило. І знаєте… вона надзвичайно, просто неймовірно смілива людина.
Марія судомно притиснула долоню до рота, намагаючись придушити голосне ридання, що рвалося з грудей. Гарячі сльози полегшення безперервно текли по її зблідлих щоках.
— Коли… коли ми зможемо її побачити? — запитав батько, ледве стримуючи власні емоції.
— Щойно вона повністю прийде до тями і відійде від наркозу.
Олена заворушилася лише через кілька довгих годин. Пробудження було важким, немов вона виринала з густої, липкої смоли. Її свідомість залишалася затуманеною препаратами, а власне тіло здавалося чужим, важким і нестерпно болючим. Квадратні білі плитки на стелі палати розпливалися перед очима в химерні візерунки; вона відчула легкий, неприємний натяг від пластикових трубок крапельниці на тильній стороні долоні та відчуття тугої, майже кам’яної пов’язки, що стягувала поранену грудну клітку, заважаючи дихати на повні груди. На мить усередині спалахнула тваринна паніка — де вона? що сталося? — але тут же над її ліжком схилилося привітне обличчя чергової медсестри.
— Тихіше, тихіше, ви в безпеці, — лагідно, наче до дитини, промовила жінка, обережно торкаючись її здорового плеча. — Ви в лікарні. Все найгірше вже позаду, дитино.
Перше запитання Олени прозвучало не як голос, а як тихий, хрипкий шепіт вітру — горло все ще боліло від інтубаційної трубки.
— Військовий… з ним… усе добре?
Медсестра завмерла на секунду, а потім тепло і щиро усміхнулася, поправляючи тонку ковдру.
— Він живий. І дихає він сьогодні тільки завдяки вам.
Сльози, які Олена так довго тримала в собі, нарешті виступили на кутиках її очей і повільно, солоними краплями скотилися до скронь, гублячись у волоссі. Вона з величезним полегшенням видихнула, хоча цей глибокий рух миттєво відгукнувся гострим, пекучим болем у зламаних ребрах. Але зараз їй було абсолютно байдуже на власний біль. Полегшення накрило її, мов тепла, затишна хвиля. Останнє, що вона пам’ятала з тієї ночі, — це вуличний хаос, металевий блиск леза і темрява, що невблаганно насувалася на них обох.
— Я думала… що він помре там, на асфальті, — ледве чутно прошепотіла вона, заплющуючи очі.
— Ви врятували йому життя, — твердо, з неабиякою повагою в голосі відповіла медсестра. — Відпочивайте. Зараз у всій лікарні тільки про ваш вчинок і говорять.
Пізно ввечері, коли коридори лікарні занурилися в напівтемряву, у дверях її палати тихо з’явилася чоловіча постать. Це був чоловік у бездоганному, випрасуваному військовому однострої. Він був високим, зі строгою, акуратною стрижкою та випромінював ту беззаперечну, важку ауру авторитету, яку мають лише справжні бойові офіцери, що пройшли пекло.
— Олена Коваль? — тихо, намагаючись не турбувати інших пацієнтів, запитав він, обережно переступаючи поріг палати.
Дівчина повільно кивнула, не маючи сил відірвати голову від білосніжної подушки.
— Я капітан Шевченко, — представився офіцер. — Сержант Максим Іванчук попросив мене прийти сюди. Він хотів, щоб я особисто, дивлячись вам в очі, подякував від його імені. І від імені всіх наших побратимів з підрозділу.
Він повільно дістав з нагрудної кишені свого кітеля щось невелике, але вагоме — важку металеву монету. Це був справжній командирський коїн їхньої бойової бригади. Капітан обережно поклав його на тумбочку біля ліжка Олени. На тьмяному металі був майстерно викарбуваний гордий герб їхнього підрозділу.
— Це наш бойовий коїн, — пояснив він, побачивши її здивований погляд. — Такі речі не роздають просто так, і вже точно не дарують цивільним. Їх треба заслужити потом і кров’ю. Але Максим наполіг. Він сказав, що ця відзнака по праву повинна бути у вас.
Олена невідривно дивилася на холодний метал монети, відчуваючи, як до горла зрадницьки підступає важкий ком емоцій.
— Я… я просто допомогла людині, якій було боляче, — прошепотіла вона, ніяковіючи від такої уваги. — Це моя робота як медика. Я не могла інакше.
Капітан Шевченко тепло усміхнувся, і в його втомлених очах читалася глибока, щира, майже батьківська повага.
— Ви не просто допомогли, Олено. Ви стали живим щитом між воїном і його смертю. А це, незалежно від того, носите ви форму чи ні, робить вас однією з нас.