Їхні стосунки проростали напрочуд швидко і яскраво, мов молода, соковита весняна трава після першої потужної травневої зливи. Назар виявився не лише класичним, самовпевненим офісним красенем, до яких Марта звикла ставитися з іронією. Під цією привабливою, ідеально випрасуваною оболонкою ховалася людина з несподівано глибокою, неймовірно чутливою душею. Він умів слухати так, як ніхто інший, вловлюючи найменші зміни в її інтонаціях. Він безпомилково відчував її настрій із пів погляду і завжди знаходив ті самі правильні, заспокійливі слова, щоб підбадьорити у найважчі робочі дні, коли опускалися руки.
Рівно через рік після їхнього першого, боязкого побачення на Андріївському узвозі все змінилося назавжди. Того теплого серпневого вечора вони неспішно прогулювалися набережною широкого Дніпра. Повітря пахло нагрітим за день асфальтом і річковою прохолодою. Назар раптом зупинився, обірвавши фразу на півслові. Він став на одне коліно прямо на холодну гранітну плитку під безмежним, розсипаним зорями небом і мовчки простягнув їй маленьку оксамитову коробочку.
Марта, абсолютно не очікуючи такого повороту, не змогла стримати щасливих, гарячих сліз. Вона лише ледь чутно, зриваючись на схлип, прошепотіла своє заповітне так. Відтоді шалена, виснажлива, але така солодка підготовка до весілля закрутила їх у нескінченному вихорі довжелезних списків, грандіозних планів, підписування запрошень та виснажливого вибору ресторанів і флористів.
Але за кілька тижнів до довгоочікуваної, ідеально спланованої церемонії сталося абсолютно непередбачуване. Назар прийшов додому з потемнілим, змарнілим обличчям і глухим голосом оголосив, що мусить терміново їхати на батьківщину. Він пояснив, що його літня мати в Чернівцях раптово й дуже тяжко захворіла, і рахунок іде ледь не на дні. Марта, миттєво забувши про всю свою нервову передвесільну метушню, гаряче підтримала коханого. Вона сама, своїми руками дбайливо зібрала йому речі в далеку дорогу, спакувала аптечку і просила передати найщиріші побажання швидкого одужання майбутній свекрусі.
Він повернувся до київської квартири лише за два дні до їхнього вінчання. Назар виглядав страшенно виснаженим, під очима залягли глибокі, темні тіні від безсонних ночей у потязі, але він з усіх сил силкувався бути веселим і весь час нервово жартував. З дороги він одразу, навіть не роззувшись як слід, попрямував у ванну, пустивши тугий, галасливий струмінь гарячої води.
Поки він приймав душ, змиваючи з себе дорожній пил, Марта, сповнена безмежної ніжності й турботи, вирішила допомогти й розібрати його велику дорожню валізу. Вона м’яко розстебнула блискавку, почала акуратно діставати зім’яті футболки та шкарпетки, аж раптом її руки застигли в повітрі. Серце болісно пропустило удар і, здавалося, на якусь нескінченну мить зупинилося зовсім, переставши качати кров.
Між акуратно складених, знайомих їй чоловічих сорочок Назара лежала жіноча блузка. Абсолютно чужа, невідома їй жіноча блузка.
Марта так і завмерла посеред просторої, залитої сонцем кімнати, ніби її раптом розбив параліч. У зблідлих, тремтячих руках вона міцно, до побіління кісточок, стискала ту злощасну річ. Тканина була невагомою, майже прозорою, прикрашеною дрібним, неймовірно ніжним і витонченим квітковим візерунком. У голові миттєво здійнявся оглушливий, нестерпний гул. Здавалося, наче цілий розлючений рій диких бджіл несподівано оселився просто під її черепом, витісняючи всі раціональні думки й залишаючи лише сліпу паніку.
Вона механічно, немов заведена лялька, перебирала тонкими пальцями м’яку тканину, марно намагаючись знайти хоч якесь логічне, притомне пояснення тому, як цей предмет гардероба міг тут опинитися. Її мозок гарячково, перестрибуючи з одного на інше, перебирав усі можливі варіанти. Це точно не її річ — вона терпіти не могла такі легковажні, напівпрозорі фасони. Це не мамина кофтинка з минулого, і навіть не Оленина, адже подруга все життя віддавала перевагу більш практичному, спортивному та зручному одягу. Чия ж тоді вона могла бути?
Раптом важкі двері ванної кімнати з глухим, вогким звуком відчинилися, випустивши у прохолодну спальню густу хмару теплої пари. Назар вийшов звідти, енергійно витираючи пухнастим рушником своє мокре, темне волосся. Побачивши Марту, яка абсолютно нерухомо стояла посеред кімнати з чужою жіночою річчю в руках, він на якусь невловиму, мікроскопічну частку секунди здивувався. Його густі брови ледь помітно здригнулися, але вже за мить обличчя розпливлося в звичній, самовпевненій і заспокійливій усмішці.
— Що, ревнуєш мою скромну персону? А знаєш, це навіть добре, мені страшенно приємно бачити тебе такою, — кинув він недбало, з тією вражаючою легкістю, ніби вони просто обговорювали прогноз погоди на завтрашній день. — Та не бери в голову, люба моя. То, мабуть, річ моєї сестри. Розумієш, у Чернівцях довелося пакуватися страшенно нашвидкуруч, закидав речі до валізи як попало, ледь на потяг не спізнився. Видно, випадково прихопив її з крісла разом зі своїми сорочками. Тож не видумуй собі зайвого і не псуй нам настрій перед святом.
Він абсолютно спокійно підійшов ближче, побіжно, немов між іншим, чмокнув її в холодну, зблідлу щоку і, навіть не чекаючи жодної відповіді, попрямував до розстеленого ліжка. Назар щось тихо, розслаблено бурмотів собі під ніс про те, як його неймовірно вимотала ця довга дорога, як сильно гудуть ноги і як він мріє просто виспатися. А Марта так і залишилася стояти на тому ж самому місці, судомно стискаючи в руках чужу квіткову блузку, яка тепер здавалася їй отруйною змією.
Сестра? Звісно, у Назара дійсно була молодша сестра, він колись побіжно згадував про неї в їхніх довгих розмовах. Але чомусь саме зараз його поспішне, ніби завчене пояснення прозвучало настільки фальшиво і неприродно, ніби це було жалюгідне виправдання школяра-двієчника перед суворою вчителькою за невивчений урок. Сон тієї тривожної ночі так і не прийшов до Марти. Вона нерухомо лежала з розплющеними очима в абсолютній темряві, слухаючи рівне, глибоке дихання Назара поруч. Тривожні, отруйні думки безжально ганяли по колу, стикаючись одна з одною, мов ті старі, гучні трамваї на Подолі в годину пік, що звично скреготали за її вікном.
Наступного дня, ледве дочекавшись, поки Назар знову піде в душ, вона схопила свій телефон і вискочила на відкритий балкон. Ранкове повітря було по-осінньому прохолодним, але Марта цього холоду навіть не відчувала. Вона тремтячими, неслухняними пальцями набрала номер Олени, ледве тамуючи справжню паніку у своєму зазвичай впевненому голосі.
— Оленко, прошу тебе, приділи мені хоча б п’ять хвилин свого часу. Благаю, це критично важливо, — гарячково шепотіла Марта в трубку, постійно, мов зацькований звір, озираючись на скляні балконні двері, щоб Назар, бува, не почув її слів.