— Господи, що вже там у вас сталося? Ти вся на нервах, голос так сильно тремтить, — миттєво, з нотками щирої тривоги занепокоїлася подруга на тому кінці дроту.
— Я вчора ввечері розбирала його дорожню сумку… І знайшла чужу жіночу блузку прямо в його речах, — на одному важкому диханні видихнула Марта, ніби скидаючи величезний, непідйомний камінь із власної змученої душі.
— І що він тобі на це сказав? — голос Олени прозвучав якось надто рівно, сухо, без очікуваного бурхливого подиву чи обурення.
— Сказав, що це річ його сестри. Що пакувався в шаленому поспіху і випадково захопив її з собою. Але, Олено, я не знаю, чи можу я йому вірити після цього. Усе моє єство, кожна клітинка кричить, що тут щось категорично не так. Я просто фізично відчуваю це шкірою.
Олена на мить замовкла. У слухавці повисла тягуча, неприємна, майже в’язка тиша. А потім подруга заговорила неймовірно твердим, безапеляційним і навіть трохи повчальним тоном:
— Марто, припини це негайно. Не накручуй себе на абсолютно порожньому місці. Сказав, що сестри — значить, так воно і є насправді. Навіщо йому тобі брехати напередодні такого дня? Ти взагалі розумієш своїм розумним керівним мозком, що ваше весілля вже післязавтра? Ти просто страшенно перехвилювалася перед церемонією, це звичайнісінький мандраж нареченої, гормони грають. Лягай спати, відпочивай, випий заспокійливого і викинь це дурне сміття зі своєї голови. Чуєш мене? Все у вас добре.
Та попри всі логічні вмовляння подруги, отруйні сумніви вже пустили своє глибоке, чіпке коріння в її свідомість і не відпускали ні на хвилину. Увесь час, що залишався до знаменного дня, Марта знову й знову, мов заїжджену платівку, прокручувала той фатальний момент у своїй голові: тонка квіткова тканина в її руках, його занадто безтурботна, майже пластикова усмішка, та штучна, вимушена легкість, із якою він майстерно відмахнувся від її німого, сповненого болю запитання.
Настав ранок весілля. У просторій квартирі панувала неймовірна метушня, повітря густо пахло солодким лаком для волосся, дорогою косметикою та вишуканими парфумами. Коли вони з Назаром уже були повністю готові і збиралися виходити до РАЦСу, Марта раптом помітила його смартфон. Він сиротливо лежав екраном догори на їхньому скляному кухонному столі. Назар ніколи в житті не ставив на нього пароль чи графічний ключ, завжди гордо і голосно заявляючи, що в нього від майбутньої коханої дружини немає і в принципі не може бути жодних таємниць.
Раніше Марті навіть на думку не спадало лізти в його особисті повідомлення чи перевіряти дзвінки. Їй це завжди здавалося чимось неймовірно ницим, принизливим і негідним дорослої людини. Але цього фатального ранку, повністю підкоряючись якомусь незрозумілому, тваринному інстинкту самозбереження, її холодні, немов лід, пальці самі потягнулися до гладкого екрана. Вона ледь торкнулася значка повідомлень. Відкривши перший-ліпший чат, який висів у самому верху закріплених бесід, Марта миттєво скам’яніла, не в змозі зробити навіть вдих.
Це була переписка з якоюсь жінкою, підписаною як Оксана. І тривала вона, судячи з дат, не день і не два тижні, а цілі довгі, брехливі місяці. Марта швидко, не контролюючи себе, гортала екран униз, і кожен новий рядок тексту бив її під дих, мов безжальний, точний удар свинцевим батогом.
Коханий мій, коли ти вже нарешті приїдеш?, Я так шалено, до болю сумую за тобою, мій рідний, — читали її широко розплющені очі, категорично відмовляючись вірити в жахливу реальність того, що зараз відбувається в її власному домі.
Це точно була не сестра. Жодних сумнівів. І вже точно не просто якась давня приятелька по листуванню. Це був хтось неймовірно близький, хтось, хто займав у таємному житті Назара величезне, головне місце. Руки Марти затрусилися так сильно, що вона ледь не випустила дорогий гаджет на кахельну підлогу. Але вона з неймовірним зусиллям волі зціпила зуби до скреготу, змусила себе заспокоїтись і максимально обережно, беззвучно поклала телефон точнісінько на те саме місце, ніби абсолютно нічого страшного щойно не сталося.
— Мартусю, сонечко, поїхали швидше, бо ми з такими темпами точно спізнимось на власний розпис! — весело, сповнений ентузіазму гукнув Назар, стрімко зайшовши до кухні в ідеально випрасуваному, дорогому костюмі.
Він ніжно, по-господарськи взяв її за холодну, мов крига, руку, і вони мовчки попрямували до припаркованої біля під’їзду машини. Дорога минула для неї як у густому, непроглядному тумані, де звуки долітали ніби крізь товщу води. І лише там, у просторому приміщенні РАЦСу на Подолі, серед святкової, галасливої метушні абсолютно чужих людей і солодкуватого, нудотного, майже похоронного запаху білих лілій, Марта відчула небувалу, кришталеву ясність своїх думок. Вона остаточно і безповоротно вирішила для себе: вона ніколи, за жодних обставин не дозволить робити з себе наївну дурницю.
Урочиста зала була яскраво залита штучним світлом. Працівниця РАЦСу з ідеальною, жорсткою зачіскою і професійно поставленим голосом почала свою традиційну, завчену роками промову. І коли нарешті під склепінням зали пролунало те найважливіше запитання: Чи згодні ви, Маргарито Василівно, стати законною дружиною Назара?, у приміщенні запанувала абсолютна, мертва тиша.
Марта повільно підняла очі, подивилася прямо в розгублене обличчя своєму нареченому, глибоко вдихнула повітря, наповнюючи легені, і чітко, без жодного зрадливого тремтіння в голосі, видихнула в мікрофон:
— Ні. Я не згодна.