Навіть не глянувши на ошелешеного, блідого мов стіна Назара, вона різко розвернулася на високих підборах і кинулася геть із зали реєстрацій. Вона бігла довгими, лункими коридорами будівлі, абсолютно не чуючи, що їй шоковано кричать навздогін гості та працівники.
Гарячі, гіркі сльози вже текли нестримною рікою по її зблідлих щоках, безжально розмазуючи дорогу весільну туш, але їй було абсолютно байдуже, як вона зараз виглядає в очах перехожих. Весільне плаття, на її превелике щастя, було досить простого крою, без тих незграбних, важких пишних шлейфів чи металевих кілець, тож бігти було напрочуд зручно. Вона мчала вузькими, брукованими вулицями старого Подолу, хапаючи ротом повітря і жодного разу не оглядаючись назад на своє зруйноване життя.
Її серце калатало в грудях як божевільне, віддаючи болем у ребрах, а в голові билася лише одна відчайдушна, пульсуюча думка — сховатися. Зникнути туди, де її ніхто й ніколи не знайде. Та куди їй було бігти в цій сукні? Повертатися до власної розкішної квартири не хотілося категорично — туди неминуче приїде розлючений Назар з черговою порцією брехливих виправдань чи грандіозним скандалом. Олена… Після тієї дивної, холодної і відстороненої розмови на балконі Марта чомусь не хотіла бачити й її. Її інтуїція кричала, що там вона теж не знайде безпеки.
І раптом, немов рятівне коло у бурхливому, темному морі, у її змученій пам’яті виринув чіткий образ Сашка. Того самого простого, надійного менеджера з роботи, який завжди дивився на неї з таким непідробним теплом і який так давно, але неймовірно терпляче кликав її на звичайну чашку кави. Вона витягла з маленької сумочки телефон і, плутаючись у кнопках від сліз, набрала його номер.
— Сашко… Пробач мені, будь ласка, що турбую… Можна я… — гірко схлипувала Марта в трубку, не в змозі зв’язати розрізнені слова в нормальне, осмислене речення.
— Марто? Ти плачеш? Де ти зараз знаходишся? Кажи мені точну адресу, я негайно за тобою приїду, — його голос прозвучав напрочуд спокійно, глибоко і впевнено, без жодних зайвих, дратуючих розпитувань чи недоречного здивування.
Вона крізь густі сльози назвала йому перехрестя біля великої крамниці неподалік станції метро Либідська, куди встигла добігти. Рівно через десять хвилин, які здалися їй цілою вічністю на холодному вітрі, знайоме авто різко загальмувало біля бордюру. Сашко швидко вискочив із машини, не сказав їй ні слова докору чи запитання, лише міцно, по-батьківськи обійняв її за тремтячі плечі, обережно посадив на пасажирське сидіння, грюкнув дверцятами і натиснув на газ, відвозячи її подалі від цього жаху.
Сашко привіз Марту до своєї скромної холостяцької квартири, що ховалася десь на верхніх поверхах типової висотки на галасливих Осокорках. Помешкання виявилося зовсім невеликим, але напрочуд світлим, чистим і наповненим якимось особливим, чоловічим затишком. З широкого вікна вітальні відкривався меланхолійний, заспокійливий краєвид на сріблясті хвилі осіннього Дніпра, що губилися десь у сизій, туманній далині.
Ледь Марта нерішуче переступила поріг, як її одразу огорнув густий, домашній аромат свіжозвареної кави та прянощів, що, здавалося, назавжди в’ївся у ці стіни. На невеликому кухонному столі на неї вже чекала велика, злегка потерта від часу керамічна чашка, боки якої прикрашав вицвілий герб старого Києва.
Сашко не ставив жодних зайвих запитань, не ліз у душу і не вимагав негайних пояснень її втечі. Він мовчки, немов зчитуючи її розбитий, розчавлений стан на якомусь тонкому, підсвідомому рівні, заварив гарячого ромашкового чаю. Обережно поставивши горнятко з цілющим напоєм перед нею на стіл, він тихо, але надзвичайно твердо, дивлячись прямо в її заплакані очі, промовив:
— Що б там у тебе не сталося сьогодні, просто пам’ятай одне: ти завжди можеш на мене розраховувати. Розкажеш усе тоді, коли сама цього захочеш і коли будеш готова. А зараз просто пий чай, зігрівайся і відпочивай, бо тебе всю трусить від холоду і шалених нервів.
Він дістав із глибокої шафи великий, пухнастий вовняний плед у клітинку і максимально акуратно, наче загортав найдорожчу кришталеву вазу, накрив її тремтячі плечі. Потім Сашко делікатно відійшов до вікна, повернувшись спиною, даючи Марті такий життєво необхідний зараз особистий простір, щоб вона могла виплакати залишки свого болю. Згорнувшись маленьким клубочком на м’якому дивані, вона ледь чутно, немов злякане, поранене пташеня, шепнула:
— Сашку… Можна я залишуся тут до завтрашнього ранку? Мені більше нікуди йти.
— Звісно. Залишайся стільки, скільки тобі буде потрібно, це навіть не обговорюється, — миттєво відповів він, навіть не обертаючись від вікна, аби не збентежити її своїм уважним поглядом.
Вона довго лежала в напівтемряві чужої кімнати, безкліпно дивлячись у білу стелю. В її виснаженій, запаленій свідомості розрізнені шматки останніх подій повільно, але невідворотно складалися в єдиний, болісний пазл. Зрадливий Назар, та злощасна чужа блузка з квітковим принтом, таємна переписка в залишеному телефоні і її власне весілля, що в одну мить розсипалося на дрібний порох, немов крихкий картковий будиночок на сильному вітрі. У грудях усе нестерпно нило від пекучого болю та образи, але водночас десь глибоко всередині, під цими уламками, зароджувалася дивна, абсолютно незрозуміла легкість.
Їй раптом здалося, ніби вона нарешті скинула зі своїх тендітних плечей страшенно важкий, отруйний тягар, який роками заважав їй вільно дихати на повні груди. Сашко не розпитував її про брудні деталі, не ліз у душу з недоречними, банальними порадами чи фальшивим співчуттям. Він просто мовчки, непохитно був поруч. І ця його надійна, тиха чоловіча присутність чомусь неймовірно гріла її зранену, спустошену душу, повертаючи віру в людей.
Наступного вечора, трохи оговтавшись від пережитого шоку і виспавшись, Марта вирішила, що настав час їхати додому. Їй треба було негайно забрати свої найнеобхідніші речі, документи й хоча б спробувати привести думки до ладу в знайомих стінах.
— Я чекатиму тебе внизу, в машині біля під’їзду. Якщо раптом щось піде не так, чи він буде там і почне скандалити — одразу дзвони мені, я миттю піднімуся, — абсолютно серйозно сказав Сашко, відчиняючи перед нею важкі металеві двері під’їзду її будинку.
Вона вдячно, без слів кивнула ему у відповідь. За ці два найважчі, найчорніші дні в її житті Марта чітко і безповоротно усвідомила: цей мовчазний, надійний чоловік став для неї кимось значно більшим, ніж просто зручним колегою по офісу.
Дівчина обережно, намагаючись не шуміти, відчинила двері своєї квартири своїм ключем. Назара всередині не було, його речей у коридорі теж не спостерігалося. На неї тиснула лише глуха, мертва, майже лікарняна тиша та стійкий, солодкуватий запах його дорогого французького одеколону, що досі важко завис у застояному повітрі. Марта з величезним полегшенням видихнула.
Вона катастрофічно не хотіла з ним бачитися і вислуховувати нові порції брехні. Дівчина швидко стягнула з себе вчорашній одяг, який тепер здавався їй брудним, переодягнулася в зручні старі джинси та теплий, об’ємний вовняний светр. Вона похапцем, скидаючи все до купи, покидала в дорожню сумку найпотрібніше: ноутбук, білизну, косметичку.