Різниця у віці між нами становила лише двадцять місяців, і наша динаміка завжди була складною. У дитинстві ми були нерозлучні, але між нами постійно гула якась фонова, тиха конкуренція. Здавалося, Аліні завжди хотілося мати те, що було в мене: починаючи від мого улюбленого светра і закінчуючи колом моїх друзів чи похвалою батьків.
Якщо я досягала чогось, вона відчувала гостру потребу це перевершити. Мама завжди виступала миротворцем, намагаючись приділяти кожній з нас особливий час. Попри нашу непросту історію, я попросила Аліну бути моєю дружкою. Мама вважала, що це допоможе подолати прірву між нами, і я справді хотіла вірити, що ми вже переросли ці дитячі ревнощі.
Того вечора, коли я вперше познайомила Аліну з Денисом за сімейною вечерею в батьківському домі, вона увімкнула свою чарівність на повну потужність. Навіть занадто. Я помітила, як вона надто часто торкалася його руки, як надто голосно і заливисто сміялася з його жартів, але просто відкинула ці думки. Зрештою, це ж просто Аліна. Вона завжди любила бути в центрі уваги.
Нашу вечірку з нагоди заручин ми влаштували на подвір’ї батьківського будинку в Одесі. Аліна допомагала мамі розвішувати гірлянди з теплим світлом на старих абрикосах та розставляти на столах композиції зі свіжих квітів. Весь вечір я ловила погляд сестри, яка пильно спостерігала за Денисом з іншого кінця двору. Але щойно наші очі зустрічалися, вона дарувала мені найширшу посмішку і підіймала келих із шампанським за наше здоров’я.
Пізніше, коли останні гості вже прощалися біля хвіртки, мама відвела мене на кухню.
— Катю, доню, — почала вона, обережно загортаючи залишки їжі у фольгу. Її голос звучав стурбовано. — Я не можу не помітити, що Аліна якось надто захоплена Денисом.
— Ой, мам, вона просто намагається бути привітною, — відмахнулася я, завантажуючи кришталеві келихи в посудомийку. — До того ж вона досі зустрічається з тим архітектором, Марком.
Мама кивнула, але її очі підказували, що вона не переконана.
— Просто… будь уважною, сонечко. Ти ж знаєш, якою стає твоя сестра, коли в тебе з’являється щось, чим вона щиро захоплюється.
Я поцілувала її в щоку і попросила не хвилюватися.
— Ми вже дорослі люди, мам. Аліна рада за мене. Я в цьому абсолютно впевнена.
Я не могла помилятися сильніше. Моя помилка була нищівною, болючою і просто катастрофічною.
Приблизно за чотири місяці до весілля я почала відчувати зміни в поведінці Дениса. Він став частіше затримуватися в офісі, проводив якісь притишені телефонні розмови в дивні години, списуючи все на різницю в часі з міжнародними партнерами. Наші традиційні суботні сніданки з кавою раптом почали скасовуватися через постійні “кризові ситуації” на роботі. Коли ми були разом, він здавався відсутнім, думками літав десь за мільйон кілометрів, його телефон постійно вібрував у кишені, а увага була розсіяною.
Що тривожило ще більше — він почав чіплятися до дрібниць, які раніше йому в мені подобалися. Моє почуття гумору раптом стало “надто саркастичним” для його колег. Моя улюблена смарагдова сукня, про яку він колись казав, що вона підкреслює колір моїх очей, тепер “робила моє обличчя блідим”. Навіть моя ранкова звичка писати в щоденник, яку він раніше називав ознакою дисципліни, тепер дратувала його, бо я нібито “займала весь кухонний стіл”.
Водночас Аліна почала телефонувати мені набагато частіше. Вона завжди прикривалася обговоренням весільних планів.
— Я просто хочу, щоб у моєї старшої сестрички все було ідеально! — щебетала вона в слухавку, хоча дев’яносто відсотків організаційних питань тягнула на собі мама. Аліна навіть зголосилася сама їздити на зустрічі з флористами та музикантами, коли я була завалена дедлайнами на роботі.
Одного вівторка ми вечеряли в новому пафосному французькому ресторані в центрі Києва. Денис був відсторонений, на мої розпитування про його день відповідав короткими, сухими фразами. Коли екран його телефону засвітився вшосте за вечір, мій терпець урвався.
— Є якесь інше місце, де ти хотів би зараз бути? — запитала я, намагаючись зберегти легкий тон, хоча в животі вже зав’язався тугий вузол тривоги.
— Вибач, просто робочі моменти, — пробурмотів він, перевертаючи телефон екраном донизу на білосніжну скатертину. — Сама знаєш, як це буває перед новим раундом інвестицій.
Кілька днів по тому, коли я закидала речі в пральну машину, я вловила на комірі його сорочки запах незнайомих парфумів. Це був важкий, квітковий аромат — нічого спільного з легкими цитрусовими нотками, які носила я. Коли я прямо запитала його про це, Денис навіть оком не моргнув. Він сказав, що провів пів дня з потенційною інвесторкою на ім’я Каріна, яка, мабуть, вилила на себе пів флакона парфумів і на прощання міцно обійняла його по-дружньому. Це звучало цілком правдоподібно. І мені так відчайдушно хотілося йому вірити.
Наступних вихідних я зустрілася зі своєю подругою Христиною на бранч і вилила на неї всі свої тривоги над тарілкою з авокадо-тостами.
— Це просто передвесільний мандраж, Катю. Усі через це проходять, — заспокоювала вона мене, попиваючи свій лимонад. — Ми з моїм Ігорем взагалі сварилися без зупинки за місяць до весілля. Це нормально.
Але липке відчуття тривоги нікуди не зникало.