Але той липкий клубок тривоги в животі вперто не бажав зникати. Мама теж це помітила під час нашого традиційного недільного обіду.
— Ти ніби за мільйон кілометрів звідси, доню, — сказала вона, м’яко накривши мою руку своєю. — Це просто хвилювання перед весіллям, чи сталося щось інше?
Я змусила себе посміхнутися.
— Просто купа дрібних організаційних питань, мам. Усе гаразд.
Але все було зовсім не гаразд. Я почала старатися ще більше, переконуючи себе, що, можливо, справді була надто занурена у власні робочі проєкти. Я забронювала для нас парний масаж у дорогому спа-салоні, купила розкішну шовкову постіль, годинами стояла на кухні, відточуючи його улюблені, неймовірно складні рецепти. Та що більше зусиль я докладала, то сильніше він, здавалося, віддалявся.
Потім настав день фінальної дегустації весільного меню — подія, про яку Денис говорив останні кілька тижнів. Того ранку він зателефонував і сухим тоном повідомив, що в нього виникла термінова нарада.
— Нехай Аліна поїде з тобою, — запропонував він так буденно, ніби йшлося про похід за хлібом. — Вона все одно знає, що мені подобається.
Коли я поклала слухавку, мене ледь не знудило. Звідки моя молодша сестра знає кулінарні вподобання мого нареченого краще за мене? І все ж я поїхала до ресторану, і Аліна справді чекала мене там, сяючи ентузіазмом.
Наступного дня, прибираючи в машині Дениса перед поїздкою до моїх батьків, я знайшла срібний браслет. Він заплутався в пасках безпеки на пасажирському сидінні. Тонкий ланцюжок із крихітною підвіскою з бірюзи. Я впізнала його миттєво: це була Алінина прикраса, яку наша бабуся подарувала їй на двадцять перший день народження.
Коли того ж вечора я показала знахідку Денису, на його обличчі не здригнувся жоден м’яз.
— О, твоя сестра, мабуть, зронила його, коли я підвозив її до ресторану минулого тижня, — гладко відповів він. — Вона ще жалілася, що загубила браслет. Мабуть, я просто забув тобі сказати.
— Ти ніколи не згадував, що кудись підвозив Аліну, — моя відповідь прозвучала як ледь чутний шепіт.
— Хіба? Це була така дрібниця. Просто зробив їй послугу.
Коли я зателефонувала Аліні, її версія збіглася ідеально. Навіть занадто ідеально.
— О Боже, ти його знайшла! Я вже всю квартиру догори дриґом перевернула. Денис був такий люб’язний і підвіз мене, бо моя машина якраз була на СТО.
Тієї ночі я не спала ні хвилини. Мої думки мчали по шаленому, нестерпному колу. Вони що, заздалегідь узгодили свої історії? Чи я просто божеволію від ревнощів?
Стрес почав даватися взнаки. Я втрачала вагу, яку і так не мала б втрачати, а під очима назавжди оселилися темні кола. Я почала ходити до психотерапевта — тихо, нічого не кажучи Денису.
За три тижні до того, як ми мали стати під вінець, Денис посадив мене на диван і запропонував “поставити весілля на паузу”.
— Я хвилююся за тебе, Катю. Ти останнім часом сама не своя. Може, ми надто поспішаємо.
Я зламалася остаточно. Я ридала, благала його сказати, що не так, що я зробила, як я можу все виправити. Він обіймав мене, повторюючи, що все буде добре, але його очі залишалися абсолютно порожніми.
Тієї ж ночі я прокинулася близько другої години від того, що місце поруч зі мною було порожнім. З коридору долинав його притишений голос — він розмовляв по телефону у своєму кабінеті:
— Не зараз. Вона почує. Я знаю, знаю. Скоро, обіцяю.
Наступного дня я вирішила зробити йому сюрприз і привезти обід прямо в офіс. Коли я виходила з квартири, зателефонував мій тато, Володимир.
— Катю, ти взагалі щось їси? Мама каже, ти стала надто худа. Ми хвилюємося.
— Усе добре, тату, — мій голос зрадницьки тремтів. — Просто нервую перед весіллям. Якраз їду до Дениса, везу йому обід.
— Добре. Сподіваюся, цей юнак носить тебе на руках, як королеву.
Якби ж він тільки знав.
Охоронець у просторому лобі елітного столичного бізнес-центру впізнав мене і кивком вказав на ліфти. Піднімаючись на чотирнадцятий поверх, я спіймала своє відображення в полірованих дверях — бліда, стурбована жінка, яка відчайдушно намагається розгладити зморшки напруги на лобі. У паперовому пакеті я тримала його улюблений сендвіч з пастрамі з крафтової пекарні неподалік мого офісу.
Коли я зайшла до приймальні, секретарка Дениса, Марина, підвела погляд від монітора. У її очах промайнула непідробна паніка.
— Катерино! Ми… ми вас сьогодні не чекали. — Її погляд нервово метнувся до зачинених дверей кабінету шефа і повернувся до мене.
— Усе гаразд, — сказала я, піднявши пакет. — Я просто привезла йому обід. Я почекаю.
Марина підскочила з місця надто різко, намагаючись перегородити мені шлях.
— Взагалі-то, у нього зараз дуже важлива зустріч, він просив не турбувати. Може, я просто передам йому, що ви тут?
Щось у її нервовій метушні увімкнуло всі сирени тривоги в моїй голові.
— Він там сам, Марино?
Її заминка була красномовнішою за будь-яку відповідь. Перш ніж вона встигла підібрати слова, я обійшла її та рішуче відчинила важкі дубові двері.