На одній із таких жахливих вечерь Аліна нарешті зірвалася, коли я вкотре проігнорувала її репліку.
— Ти завжди отримувала все першою, Катю! Найкращі оцінки, підвищення на роботі, ідеальну квартиру. Але хоч раз у житті я випередила тебе.
— Мій наречений не був трофеєм, який треба було виграти, — відповіла я тремтячим голосом. — Він був людиною, яку я любила і якій довіряла.
Мама з різким стукотом поклала виделку на стіл.
— Аліно, ти негайно вибачишся перед сестрою.
— За що? За те, що нарешті сказала правду? Денис обрав мене. Тепер він кохає мене.
Я підвелася, і серветка впала на мою тарілку.
— Я не можу цього витримати, мам. Вибач.
Це була остання сімейна вечеря, яку ми ділили з Аліною.
Постійний стрес помітно вдарив по здоров’ю батька. Його хронічні проблеми з серцем загострилися, довелося пити нові ліки і частіше відвідувати кардіолога. Мама, здавалося, постаріла на кілька років усього за пару місяців — зморшки навколо її очей стали глибшими від постійних і відчайдушних спроб утримати нашу сім’ю від остаточного розпаду.
Приблизно через пів року після того, як я застала їх у кабінеті Дениса, я досягла емоційного дна. Мій психотерапевт діагностував у мене важку депресію і м’яко порадив медикаментозне лікування. Моя робота теж полетіла шкереберть: я не могла зосередитися і зрештою втратила великого клієнта після презентації, на якій просто розплакалася. Мій керівник із співчуттям запропонував узяти тривалу відпустку, але я розуміла, що залишатися в Києві, де кожен куток нагадував про минуле, було нестерпно.
Коли в західноукраїнському офісі нашої компанії, у Львові, звільнилася посада креативного директора, я подала заявку миттєво. Співбесіда пройшла ніби в тумані, але мій відчайдушний потяг до змін, мабуть, виглядав як впевненість, бо вже за два тижні мені запропонували це місце.
Мама допомагала мені пакувати речі, дбайливо загортаючи мої фотографії в рамках і пам’ятні дрібнички в папір. Поки ми перебирали моє життя, вирішуючи, що залишити, а що викинути, вона нарешті порушила тему, якої ми обидві уникали.
— Як думаєш, ти коли-небудь зможеш пробачити сестру? — запитала вона, заклеюючи картонну коробку широким скотчем.
Я не відривала погляду від светра, який саме складала.
— Я не знаю, мам. Не зараз. І, можливо, ніколи.
— Прощення — це не визнання того, що їхній вчинок був нормальним, — тихо сказала вона. — Це можливість скинути з себе тягар, який ти ніколи не мала б нести.
— Я і так його скидаю, — відповіла я, поглянувши на неї. — Я переїжджаю до Львова.
Вона сіла на край ліжка і взяла мої руки у свої.
— Втеча — це не те саме, що рух уперед, сонечко.
На мої очі навернулися сльози.
— Мені потрібен простір, мам. Просто щоб дихати. Щоб хоча б почати зцілюватися. Ти можеш це зрозуміти?
Вона кивнула, міцно обійнявши мене.
— Просто пообіцяй, що будеш дзвонити. Пообіцяй, що не відгородишся від нас.
— Обіцяю.
Прощатися з батьками на пероні київського вокзалу виявилося важче, ніж я уявляла. Тато міцно обійняв мене, його голос охрип від емоцій.
— Давай, покажи їм усім, доню. Побудуй таке яскраве життя, щоб воно просто засліпило їх.