Ця картина випалена в моїй пам’яті назавжди. Денис спирався на свій масивний робочий стіл. Його руки по-хазяйськи лежали на талії моєї сестри, її руки міцно обвивали його шию, а їхні губи злилися в поцілунку, який кричав про глибоку, добре знайому їм обом інтимність. Вони були настільки захоплені одне одним, що не одразу помітили мене. Це дало мені кілька болісних ударів серця, щоб усвідомити все: зім’яту блузку Аліни, розстебнутий комірець Дениса і ту невимушену легкість, з якою їхні тіла горнулися одне до одного.
Коли двері голосно клацнули, вони відскочили одне від одного. Три обличчя застигли в ідеальній масці шоку.
— Катю, — Денис оговтався першим, гачковито поправляючи сорочку. — Це не те, що ти думаєш.
Аліна навіть не намагалася прикритися цією жалюгідною брехнею. Вона просто підняла підборіддя з якимось дивним викликом.
— Ми не хотіли, щоб так вийшло. Воно просто… само собою сталося.
Раптом мене накрив холодний, напрочуд ясний спокій.
— Як довго?
Денис кинув погляд на Аліну, потім знову на мене.
— Катю, давай поговоримо про це десь у приватному місці.
— Як. Довго? — мій голос лунав моторошно рівно.
— Місяцями, — чітко відрізала Аліна. — Майже одразу після вашої вечірки на честь заручин.
Місяцями. Майже половину часу нашого статусу наречених. Поки я дегустувала торти і складала списки розсадки гостей, вони крутили роман у мене за спиною.
Денис відступив за свій стіл, вибудовуючи між нами фізичний бар’єр, ніби це були якісь корпоративні переговори.
— Я ніколи не хотів зробити тобі боляче, Катю. Почуття… вони змінюються. Я збирався розповісти тобі після…
— Після чого? Після того, як ми б одружилися? Після нашого медового місяця? — мій голос нарешті зірвався.
— Я намагався знайти правильний час, — його тон залишався таким же відшліфованим і розсудливим, яким він спілкувався зі складними інвесторами.
Пакет з обідом вислизнув з моїх рук і з глухим стукотом впав на підлогу.
— Я довіряла вам. Вам обом.
Аліні, принаймні, вистачило совісті відвести погляд.
— Це просто сталося, Катю. Ми намагалися це зупинити.
— Не смій, — відрізала я. — Нічого не “просто стається” протягом чотирьох місяців. Ви робили вибір. Щоразу. Кожне таємне повідомлення, кожна брехня, кожен раз, коли ви дивилися мені в очі й вдавали з себе невинних.
Денис натиснув кнопку інтеркома.
— Марино, зайди, будь ласка.
За мить у дверях з’явилася секретарка, опустивши очі в підлогу.
— Проведи Катерину до ліфта. Вона засмучена.
— Я сама знайду вихід, — кинула я. Моя гідність якимось дивом залишилася неушкодженою, хоча моє серце щойно розлетілося на мільйон друзів на його дорогому килимі. — Ви двоє варті одне одного.
Спуск у ліфті був ніби в тумані. Поки я дійшла до своєї машини, сльози душили мене так, що я ледь могла дихати. Дорога додому — це просто біла пляма в моїй пам’яті. Усе, що я пам’ятаю — як дзвонила мамі зі своєї квартири, згорнувшись клубочком на прохолодних кахлях у ванній, і ридала так сильно, що ледь могла вимовляти слова.
Мама з татом були біля моїх дверей за пів години. Вони відкрили квартиру своїм ключем, бо я не мала сил навіть піднятися. Мама тримала мене в обіймах, поки я крізь істерику виливала їм усю цю брудну історію, а тато міряв кроками вітальню. З кожною новою деталлю його обличчя ставало дедалі похмурішим.
— Це останній раз, коли він ображає когось із моїх дівчаток, — процідив тато, і його голос тремтів від рідкісної, крижаної люті. — Я цього не дозволю.
— Володю, прошу, не зараз, — попередила мама, хоча її власне обличчя було маскою стриманого гніву.
Наступні кілька днів пройшли в глухому, болісному мареві. Мама допомагала мені обдзвонювати всіх підрядників, щоб скасувати весілля, а тато займався фінансовими наслідками. Коли я відвезла каблучку до житлового комплексу Дениса, залишивши її в консьєржа, бо фізично не могла його бачити, я дізналася, що Аліна вже перевезла туди частину своїх речей.
Її улюблена куртка висіла в передпокої, її фотографії стояли на полицях, де колись були мої. Лист від Дениса щодо поділу нашого спільного майна був жорстоко діловим. Він сухо зазначив, що Аліна вже “допомогла йому провести інвентаризацію” моїх залишків у квартирі. Зрада виявилася ще глибшою, ніж я думала спочатку.
Через спільних знайомих я дізналася, що вони зустрічалися щоразу, коли я затримувалася на роботі або їздила у відрядження. Аліна цілеспрямовано переслідувала його, вигадувала приводи залишитися з ним наодинці, надсилала йому фото і повідомлення, коли точно знала, що мене немає поруч.
Плітки розлетілися нашим колом спілкування, наче лісова пожежа. Деякі друзі стали на мій бік; інші тихо підтримали Дениса, зважаючи на його вплив і гроші. Дехто взагалі зізнався, що бачив їхній флірт, але “не хотів створювати проблем”. Їхнє боягузтво жалило майже так само боляче, як і сама зрада.
Моя мама була моїм якорем у всьому цьому хаосі. Вона приносила мені бульйон, коли я відмовлялася їсти, вислуховувала мої нескінченні заплакані монологи і спала на моєму дивані, коли тиша у квартирі ставала нестерпно гучною. Вона знову і знову намагалася налагодити стосунки між мною та Аліною, запрошуючи нас обох на сімейні посиденьки, які незмінно закінчувалися або напруженою мовчанкою, або гучними сварками.