Ми з Максимом негайно вирушили до Одеси, зустрілися з її лікарями і допомагали татові орієнтуватися у складному, виснажливому світі варіантів лікування. Мама намагалася триматися мужньо і посміхатися нам, але рак був агресивним і вже дав метастази.
Я взяла відпустку за власний рахунок, щоб допомогти доглядати за нею, тимчасово переїхавши у свою стару дитячу кімнату. Максим курсував між Львовом та Одесою щовихідних, підтримуючи і мене, і мого тата, який ставав усе слабшим під тягарем свого горя.
В останні тижні її життя ми з мамою мали кілька найцінніших, найвідвертіших розмов у моєму житті. Ми говорили про життя, про кохання і про те, що чекає на нас після. Одного пообіддя, коли я збивала подушки за її спиною, вона підняла тему, яка, як я знала, завжди боліла їй найбільше.
— Я б так хотіла, щоб ви з сестрою знову знайшли шлях одна до одної, — сказала вона. Її голос був слабким, але в ньому відчувалася непохитна твердість. — Життя занадто коротке для такої прірви між найріднішими.
— Я знаю, мам, — відповіла я, ледь ковтаючи гіркий клубок у горлі.
— Пообіцяй мені, що спробуєш, Катю. Не заради неї. Заради себе. І, можливо, трішки заради своєї старої мами.
Я пообіцяла, не знаючи, чи зможу колись дотримати цього слова, але я відчайдушно хотіла подарувати їй цей спокій. Моя мама тихо пішла з життя через три дні. Ми з Максимом і татом тримали її за руки до останнього подиху.
Я сама зателефонувала Аліні. Це був перший раз за багато років, коли я набрала її номер.
— Мами більше немає, — тільки й змогла вимовити я, коли вона підняла слухавку.
На іншому кінці пролунало різке втягування повітря, а потім запанувала тиша.
— Я зараз буду, — нарешті сказала вона, і її голос зірвався.
Ми зустрілися в батьківському домі, обмінявшись короткими, дерев’яними обіймами, перш ніж перемкнути всю увагу на нашого розбитого горем батька та гору похоронних клопотів. Справжнім випробуванням, і ми обидві це чудово розуміли, мав стати сам похорон. Місце, де роки болю і гніву мали зіткнутися з нашим свіжим, пекучим горем і вагою останнього бажання нашої матері.
Ранок похорону видався похмурим, м’яка, сіра ковдра хмар нависла над одеським узбережжям. Я стояла перед дзеркалом у своїй старій спальні, поправляючи чорну сукню, яку купила спеціально для цього дня, і гадала, як я взагалі його переживу. Максим підійшов ззаду, такий гарний і надійний у своєму темному костюмі, і м’яко поклав руки мені на плечі.
— Я буду поруч з тобою весь цей день, — сказав він, зустрівшись зі мною поглядом у дзеркалі. — Що б не сталося.
Унизу, на кухні, тато сидів за столом, безглуздо дивлячись у повну чашку кави. Останній тиждень повністю випалив його зсередини; у свої сімдесят три він, здавалося, постарів на ціле десятиліття з моменту маминого діагнозу.
— Ти готовий, тату? — тихо запитала я, обережно торкнувшись його плеча.
Він повільно кивнув, важко спираючись на стіл, щоб підвестися.
— Твоя мати завжди казала, що похорони — це не для мертвих, це для живих. Здається, я тільки зараз починаю розуміти, що вона мала на увазі.
Коли ми приїхали, ритуальний зал вже повнився тихим гомоном родичів і старих друзів сім’ї. Я трималася ближче до тата, приймаючи обійми і співчуття з якоюсь заціпенілою ввічливістю. Там були наші родичі з Дніпра, мамині подруги по книжковому клубу, сусіди з Французького бульвару, які знали мене ще маленькою дівчинкою.
— Ти так схожа на Ганну, — сказала моя тітка Олена, з очима, повними сліз, міцно стискаючи мою руку.
Давня мамина подруга Лариса коротко мене обійняла.
— Як ти, дитинко? Твоя мама казала, що ти переїхала на захід.
— До Львова, — відповіла я, не додаючи, що зрада моєї сестри була єдиною причиною цього переїзду. — Вже майже шість років там.
Поки я проводила тата до його місця в першому ряду (Максим підтримував його з іншого боку), ледь помітна зміна в атмосфері залу змусила мене озирнутися. Прибули Аліна та Денис.
Аліна була в розкішній, ідеально скроєній чорній сукні, а діаманти у вухах яскраво ловили приглушене світло ламп. Денис виглядав скутим і помітно нервував у своєму дорогому костюмі, його рука механічно лежала на її талії. Вона тримала свою брендову сумочку так, щоб усі гарантовано помітили величезну каблучку на пальці.
Мій тато напружився поруч зі мною.
— Просто дихай, тату, — прошепотіла я, хвилюючись за його слабке серце.
Вони повільно просувалися вперед, зупиняючись, щоб перекинутися кількома словами з людьми. Я ж невідривно дивилася на великий портрет моєї мами біля труни. Її тепла посмішка давала мені хоч краплю сил.
Зрештою, вони підійшли до нас. Аліна обійняла тата, який відповів на це поплескуванням по спині — радше з почуття обов’язку, ніж від справжньої любові. Денис простягнув руку, і мій батько відповів йому лише коротким, холодним кивком.
— Катю, — сказала Аліна, повернувшись до мене. Її обличчя нічого не виражало. — Давно не бачилися.
— Так, — просто відповіла я.
Денис ніяково кивнув.
— Прийми мої співчуття.
Максим якраз відійшов на хвилину, щоб узгодити музичний супровід із розпорядником, залишивши мене наодинці з ними. Аліна миттєво цим скористалася.
— Мені треба з тобою поговорити, — сказала вона притишеним голосом, кивнувши в бік невеликої приватної кімнати відпочинку поруч із головним залом.
Усупереч здоровому глузду, я пішла за нею. Я просто хотіла уникнути будь-якої сцени на очах у людей.
У тиші маленької кімнати вона повернулася до мене. Зблизька я могла розгледіти тонкі зморшки навколо її очей, які не міг повністю приховати навіть майстерний макіяж.
— Ти виглядаєш втомленою, — зауважила вона.
— Горе виснажує, — сухо відповіла я.
Вона покрутила каблучку на пальці.
— Ми з Денисом щойно купили маєток у Конча-Заспі для літнього відпочинку. Сім спалень, прямо на березі річки, з власним причалом.
Я промовчала, дивуючись, чому вона відчуває потребу розповідати мені це саме зараз. Невже для цього є кращий час і місце?
— Ми думаємо про поповнення в родині найближчим часом, — вела далі вона. — Його новий інвестиційний фонд показує неймовірні результати. Ми навіть добудовуємо окреме крило для нянь.
— Вітаю, — сказав я тоном, абсолютно позбавленим емоцій. — Ти хотіла обговорити щось конкретне щодо церемонії?