Її посмішка була тонкою і гострою, як лезо.
— Я просто подумала, що ти повинна знати: у нас усе чудово. А як ти? Досі зовсім одна там, у своєму Львові?
Старий біль спалахнув на секунду, а потім розчинився без сліду. Шість років тому її слова розбили б мене на друзки. Зараз вони звучали лише як жалюгідний, відчайдушний крик про допомогу. Я відчула, як щира посмішка торкнулася моїх губ.
— А ти вже знайома з моїм чоловіком? — запитала я.
Її самовпевнений вираз обличчя похитнувся.
— З чоловіком?
— Максиме, — покликала я, відчиняючи двері.
Він чекав прямо за ними, ніби відчуваючи, що може мені знадобитися.
— Зайди, познайомся з моєю сестрою.
Коли Максим ступив до кімнати, за його спиною з’явився Денис, який, очевидно, теж стежив за нами. Щойно чоловіки зустрілися поглядами, колір миттєво зник з обличчя Дениса.
— Антонюк, — видавив він, і вся його відшліфована впевненість просто випарувалася.
— Кравець, — відповів Максим із холодною професійною ввічливістю. — Давненько не бачилися. Сім років? Здається, саме тоді “Авангард Інвест” поглинув розробку моєї команди замість платформи твого клієнта, якщо мені не зраджує пам’ять.
Денис помітно ковтнув слину.
— Ви двоє… одружені?
— Вже два з половиною роки, — підтвердила я, переплітаючи свої пальці з пальцями Максима.
— Максим Антонюк, — повільно повторила Аліна, ніби намагаючись скласти пазл. — Власник венчурного фонду “Антонюк Капітал”?
— Він самий, — спокійно підтвердив Максим.
— Ми познайомилися на саміті в Буковелі, — додала я.
Денис спробував зберегти обличчя, натягнувши фальшиву посмішку.
— Максиме, нам варто якось перетнутися. Я давно хотів зв’язатися з тобою, обговорити можливе партнерство.
— Мій графік зараз досить щільний, — приємно, але твердо відповів Максим. — Але ви завжди можете звернутися до мого офіс-менеджера.
У цю мить з’явився розпорядник, повідомивши, що час починати. Коли ми поверталися до головного залу, я фізично відчувала, як за нами тягнуться перешіптування. Зв’язок між Максимом і Денисом явно був відомим фактом у їхніх бізнес-колах.
Ми щойно сіли на свої місця, як тато раптом зблід, його дихання стало поверхневим. Він виглядав абсолютно розчавленим.
— Тату! — вигукнула я, і Максим миттєво підхопив його під руку.
Ми вивели його до сусідньої кімнати, щоб він міг присісти. Службу тимчасово зупинили. Емоційний тягар цього дня просто виявився занадто важким для нього, серце прихопило, і йому потрібна була тиша, щоб віддихатися.
Аліна пішла за нами, її обличчя було блідим від непідробного страху.
— З ним усе добре? Може, викликати швидку?
— Він просто перехвилювався, — сказала я, здивована щирою турботою в її голосі. — Лікар казав, що йому просто потрібен спокій і ліки.
Двадцять довгих хвилин ми сиділи в цій тихій кімнаті в незручній, важкій мовчанці. Нас об’єднував лише спільний страх за батька. Коли він зрештою наполіг, що службу треба продовжувати, ми повернулися на місця. Ця коротка криза створила між нами крихке, негласне перемир’я.
Сама церемонія була водночас красивою і розривала серце. Я виголосила свою промову, згадуючи мамину безмежну доброту, її внутрішню стійкість і ту безумовну любов, яку вона дарувала своїй родині. Коли Аліна вийшла говорити після мене, її голос зламався вже на другому реченні. Сльози просто накрили її з головою. Навіть не замислюючись, я підійшла і стала поруч, поклавши руку їй на спину.
— Усе добре, — прошепотіла я. — Не поспішай.
Вона зібралася з силами і, поки я стояла поруч, закінчила свою промову, поділившись історіями з дитинства, які змусили людей посміхатися крізь сльози.
На цвинтарі почав накрапати дрібний одеський дощ, коли ми прощалися востаннє. Я помітила, що Денис стоїть трохи осторонь від усіх, нервово перевіряючи екран телефону. Аліна ж трималася ближче до нашого тата; її ранкова показна бравада повністю зникла, поступившись місцем відкритому, оголеному горю.
Поминальний обід у батьківському домі був багатолюдним і похмурим. У повітрі стояв тихий гул спільних спогадів і запах домашніх пирогів. Денис стабільно налягав на міцний алкоголь. Його дискомфорт був очевидним, особливо коли кілька поважних гостей підійшли до Максима, залучаючи його до невимушеної бесіди. Я випадково почула уривки фраз про те, що останні проєкти Дениса зазнали серйозних збитків, і зловила себе на думці: чи не було постійне вихваляння Аліни просто щитом для приховування їхніх реальних проблем?
Крізь усе це я трималася з гідністю, якої хотіла б від мене мама, фокусуючись на татові та вшануванні її пам’яті, замість того, щоб втягуватися у старі драми.