— Так, я абсолютно впевнений у цьому, — голос Добровольського трохи пом’якшав, але в ньому забриніла сталева напруга. — Вона ж блискучий анестезіолог, вона жила своєю професією і пацієнтами. Що в біса сталося? Кажіть усе як є!
— Це сталося на чергуванні, під час складної планової операції, — старенька витерла сльози тильним боком долоні. — Вона працювала з головним лікарем їхньої клініки. А той чоловік останнім часом мав великі проблеми в сім’ї, дружина від нього пішла зі скандалом. От він і почав зловживати міцними напоями. Того страшного ранку він прийшов в операційну, м’яко кажучи, після дуже гучної нічної гулянки. Руки тремтіли… Стався трагічний випадок, пацієнт помер прямо на столі. А всю провину цей негідник переклав на нашу Анечку.
Олексій стиснув кермо так, що кісточки на пальцях побіліли.
— Нібито вона неправильно розрахувала дозу препарату, і пацієнт помер від гострого анафілактичного шоку, — продовжувала жінка, схлипуючи. — Як Аня не боролася, скільки інстанцій не оббивала, але в того головлікаря скрізь були свої люди і великі гроші. Корупційна кругова порука. Він підкупив експертизу. Суд був швидким і показовим. Нашій дівчинці дали п’ять років жіночої колонії…
Олексій сидів, паралізований шоком. Його охоплював справжній емоційний шторм: неймовірна, світла радість від того, що Аня знайшлася і жива, перепліталася з пекельною, сліпою люттю на тих мерзотників, які безкарно зламали їй життя.
— А ви взагалі хто така? Чому так лагідно називаєте її донькою? — вже спокійніше, намагаючись опанувати себе, запитав він.
— Я просто її сусідка. Баба Валя. Вони з Юлечкою переїхали в наш спальний район, на Позняки, десь п’ять років тому. Аня тоді якраз взяла двокімнатну квартиру в іпотеку. Ми жили на одному поверсі, двері в двері.
— Вони… з ким? — Олексій відчув, як серце пропустило удар і важко гехнуло десь у горлі.
— Ну, з донькою своєю, Юлею. Ви хіба не знали? — старенька щиро здивувалася.
— Ні… Я нічого не знав, — крізь зціплені зуби процідив Добровольський, відчуваючи, як земля тікає з-під коліс його дорогого авто. — Скільки дівчинці років?
— Дев’ять щойно виповнилося. Така розумна, світла і гарненька дівчинка, просто янголятко.
У машині запанувала мертва тиша. Олексію навіть не потрібно було ставити додаткових запитань чи проводити якісь математичні підрахунки. Він і не сумнівався у відповіді. Дев’ять років. Враховуючи час їхнього розриву та місяці вагітності — це збігалося ідеально. А те, що дівчинку звали Юлею — точнісінько так, як його покійну матір, яку Аня дуже поважала, — розставляло всі крапки над «і».
— Де зараз дівчинка? — голос Олексія затремтів, він швидко завів двигун. — Негайно їдемо до неї. Показуйте дорогу!
— Але навіщо? Хто ви такий? — злякалася Валентина Миколаївна, втискаючись у шкіряне сидіння.
— Я — її батько.
— Як батько?! Господи милосердний… Аня ж ніколи, жодного словечка не розповідала Юлечці про тата. Ця тема в нашій родині була суворим табу. Вона завжди плакала, коли мала питала.
— Тим не менш, її справжній батько зараз сидить перед вами. Я в молодості накоїв багато дурниць, здійснив жахливу помилку, через яку втратив Аню. А про дитину я навіть не здогадувався, клянусь вам! З ким зараз моя донька?
— Вона вдома, сама, чекає на мене. Ані вдалося через адвоката швидко оформити на мене тимчасове опікунство, поки тривали ті прокляті суди. Найбільше у світі вона боялася, що Юлю забере соціальна служба і відправить до дитячого будинку, де виросла сама. Але, слава Богу, суддя зглянувся і дозволив мені стати опікуном.
— Їдемо до вас. По дорозі розповісте все в деталях, — Олексій різко вивернув кермо, і потужна машина зірвалася з місця, залишаючи елітний паркінг.
— Та що тут розповідати, синку… — зітхнула баба Валя, дивлячись у вікно на київські затори. — Я самотня людина. Чоловік помер дуже давно, діток Бог не дав. От і здружилася з Анечкою. Ми по-сусідськи допомагали одна одній. Я часто сиділа з маленькою Юлею, забирала її зі школи, коли Аня брала додаткові чергування в реанімації, щоб виплачувати кредит. А Аня, як лікар, стежила за моїм тиском та здоров’ям. Ми справді стали як одна сім’я. Навіть на море в Одесу Анечка мене одного разу возила… А потім у двері постукала ця чорна біда.