Жінка важко зітхнула, збираючись із думками.
— Добре, що хоч опіку над дитиною мені віддали. Одна біда — грошей катастрофічно не вистачає. Ми Аніну квартиру зараз здаємо в оренду чужим людям, а самі вдвох живемо в моїй старенькій “одиничці”. Усі гроші з оренди йдуть у банк на погашення тієї клятої іпотеки. Залишається лише моя скромна пенсія, але на неї в Києві не розгуляєшся. Тільки комуналку вистачає оплатити. А дитині ж потрібні вітаміни, нормальні продукти, одяг росте… Мої заощадження швидко розтанули. Я продала інші Аніни прикраси, хоч як серце боліло, але діватися було нікуди. Тільки ці сережки вона благала не продавати ні за яких обставин. Сказала, що це найцінніше, що в неї є, і це Юлечці на пам’ять про батька… Я їх сьогодні наділа, щоб часом з дому не вкрали.
— Вкрали? — похмуро перепитав Олексій.
— Та місяць тому викликала сантехника трубу прочистити… А потім зі шкатулки зникли останні відкладені гроші на господарство. Там були копійки, та я й помітила не відразу. Як тепер доведеш? А до наступної пенсії ще цілий тиждень жити. Вдома з продуктів — лише порожні макарони та залишки олії. Я від безвиході сьогодні вранці і пішла до того дорогого клубу. Побачила вашу гарну машину, подумала, що людина заможна. А якщо серце маєте добре, то хоч на хліб не відмовите… Пробачте мені.
— Валентино Миколаївно, забудьте про це. Ви тепер ніколи і ні в чому не будете мати потреби, — голос Олексія здригнувся від емоцій. — Дякую вам за все. За те, що не кинули їх. За те, що вберегли мою дитину. Я досі не можу повірити, що маю доньку.
Коли Добровольський, піднявшись сходами обшарпаного під’їзду на Позняках, переступив поріг тісної квартирки і вперше побачив свою доньку, він просто не зміг стримати сліз. Перед ним стояла маленька, ідеальна копія його Ані: та сама тендітна фігура, те саме пухнасте облачко кучерявого русявого волосся, ті самі величезні, розумні очі. Тільки вони були не зелені, як у мами, а глибокі, темно-карі — точнісінько такі, як у нього.
Олексій дивився на перелякану дівчинку, яка ховалася за спину баби Валі, і повільно усвідомлював масштаб цього дива. Це прекрасне створіння створили вони з Анею. У ній тече його кров. Він — батько. Горло здушило спазмом. Чоловік повільно опустився перед дівчинкою на навпочіпки і, не стримавшись, міцно, але дуже обережно обійняв її за худенькі плечі.
— Бабуся Валя каже, що ви — мамин хороший друг, — несміливо пропищала Юля, розглядаючи його дорогий костюм.
— Так, сонечко… Я мамин дуже давній друг, — Олексій посміхнувся крізь сльози, погладивши її по волоссю. — Ой, я ж приїхав у гості і не купив тобі жодного подарунка! Який я неуважний. Пробач мені. Хочеш, ми зараз поїдемо у величезний магазин і купимо тобі абсолютно все, що ти тільки забажаєш?
— А можна… великий шматок шоколадного торта? І справжній чизбургер? — очі дівчинки загорілися непідробним дитячим щастям.
— Звісно, Юлечко. Усе, що захочеш.
Всередині у Добровольського все стискалося від пекучого болю. Його рідна донька, спадкоємиця його імперії, яка мала б рости як маленька принцеса, просила не нову ляльку чи гаджет, а просто їжу, бо постійно недоїдала.
— Сонечко, зараз ми поїдемо в мій магазин. Я його господар. Уяви, що це твоє власне королівство. Там тобі можна брати все, що побачать очі!
— Правда?! Ура! Ура! — дівчинка застрибала від радості, плескаючи в долоні.
Олексій привіз Валентину Миколаївну та Юлю до одного з найбільших супермаркетів своєї мережі «Столичний Кошик». Він особисто викликав до торговельної зали старшого менеджера і суворим тоном наказав:
— Виділіть для цих двох дам найкращого консультанта. Їхній кредит — необмежений. Усе за мій рахунок. Валентино Миколаївно, не соромтеся! Беріть усе: найкращі продукти, м’ясо, фрукти, іграшки для Юлі, теплий одяг. Завантажте повний багажник моєму водієві, він відвезе вас додому.
— А ви куди, синку? — розгублено запитала старенька, тримаючись за візок.
— А я поїду на термінову зустріч із найкращим адвокатом Києва. Нам потрібно негайно витягувати Аню з того пекла.