Олексій того ж дня зустрівся з одним із найвідоміших адвокатів столиці, справжнім «акулою» юриспруденції. Робота закипіла миттєво: підняли всі матеріали справи, знайшли незалежних медичних експертів, підготували апеляції. А вже за кілька днів, домігшись офіційного дозволу, Добровольський приїхав до жіночої виправної колонії на своє перше побачення з Анною.
Він сидів у кімнаті для зустрічей, нервово стискаючи руки. Двері відчинилися.
— Пробач мені, кохана, — це було перше, що він зміг вимовити, побачивши її. Голос його здригнувся і зірвався.
— І ти пробач мені, Льошо… Пробач, що нічого не сказала тобі про нашу доньку, — тихо відповіла Аня, сідаючи навпроти. Вона повільно підняла на нього свої великі, бездонні зелені очі.
Вона майже не змінилася за ці довгі десять років. Тільки ще більше схудла, змарніла, а в кутиках очей залягли глибокі тіні від пережитого горя та важких випробувань.
— Я дізналася, що вагітна, тільки тоді, коли вже поїхала з Києва. Чесно кажучи, я просто панічно боялася тобі про це говорити, — її голос ледь помітно тремтів. — Я ж відчувала, що ти тоді був абсолютно не готовий до шлюбу, до створення справжньої сім’ї. Найбільше на світі я побоювалася, що ти холоднокровно запропонуєш мені зробити аборт. А я б ніколи в житті на це не погодилася! А в той страшний ранок… Коли я побачила тебе в нашому ліжку з іншою… Я просто остаточно зрозуміла, що мене зрадив мій найближчий, найрідніший чоловік.
Вона нервово переплела тонкі, змучені пальці.
— Ти був єдиним, кому я довіряла. Адже в мене, крім тебе, взагалі нікого не було у всьому світі. Я тоді з гіркотою вирішила, що тобі насправді подобається саме таке вільне життя: гуляти ночами, легко змінювати дівчат, розважатися. І мені, тим більше з маленькою дитиною під серцем, у цьому твоєму яскравому світі просто немає місця.
— Аню… Господи, що ти таке кажеш, — Олексій у відчаї закрив обличчя руками. — Я ж збирався зробити тобі офіційну пропозицію! Я вже навіть купив обручку з діамантом. Уявляєш? Вона й досі лежить у мене вдома, у сейфі, чекає на тебе. Мене ніби якийсь лихий біс поплутав тієї проклятої ночі. Це була найгірша, найбезглуздіша помилка в моєму житті! Скільки ж разів я потім проклинав себе за це…
— Льош, я стільки разів протягом цих років хотіла тебе розшукати. Хотіла подзвонити, розповісти про нашу Юлю, але так і не наважилася. Я ж бачила в новинах, читала в інтернеті… Ти став таким успішним бізнесменом, багатим, впливовим. Навколо тебе завжди стільки розкішних жінок. Я думала, що ти мені просто не повіриш. Або подумаєш, що мені потрібні твої гроші.
— Аню, благаю, зупинись! — перервав її Олексій, обережно накривши її холодні руки своїми гарячими долонями. — Я шукав тебе роками! Я наймав детективів, я згадував твої очі кожну хвилину свого життя. Я так і не одружився, бо просто не зміг нікого більше полюбити. Розкажи, як ти жила весь цей час? Де ти була?
— Тоді, десять років тому, я втекла дуже далеко, аж до Львова, — сумно посміхнулася Анна. — Мені було абсолютно все одно куди їхати, аби тільки опинитися подалі від Києва, подалі від тих болючих спогадів. Я влаштувалася у звичайну львівську лікарню на півтори ставки, зняла малесеньку кімнатку. Хапалася за будь-який нічний підробіток, брала додаткові чергування, але до самих пологів усе ж змогла відкласти трохи грошей. Коли Юлечці виповнився рочок, я віддала її в яслі і знову вийшла на роботу. Працювала на совість, була на хорошому рахунку в керівництва.
Вона зробила глибокий вдих і продовжила:
— А потім, п’ять років тому, мені несподівано запропонували чудову посаду лікаря-анестезіолога тут, у Києві. І я вирішила, що настав час повернутися. Все-таки це моє рідне місто, тут ми з тобою познайомилися. Я в глибині душі завжди мріяла колись познайомити Юлю з тобою. Я завжди казала їй, що її тато — дуже хороша, благородна людина, але в минулому сталося щось страшне, якесь непорозуміння, і тому ми зараз не разом. Після повернення я взяла ту іпотеку на Позняках, життя ніби налагодилося… А потім сталася ця жахлива, несправедлива історія в операційній.
— Аню, послухай мене дуже уважно, — голос Олексія зазвучав твердо і впевнено. — Я витягну тебе звідси. Найкращі адвокати вже працюють. Але з цієї в’язниці ти поїдеш не на свої Позняки, а відразу до мого будинку. Ми поїдемо туди всі разом: ти, я, наша Юля і баба Валя. І я дуже сподіваюся, що ти не будеш мені в цьому опиратися?
Анна подивилася в його повні рішучості очі, і на її змарнілому обличчі вперше за довгий час з’явилася справжня, тепла усмішка.
— Ні, Льошо, не буду. Я не буду опиратися. Я теж подорослішала і порозумнішала за ці важкі роки. Ми і так втратили занадто багато дорогоцінного часу через мої страхи і твою дурість. У нас тепер усе тільки попереду.
— Аню…
— Так, мій Льошенько. І знаєш що? Можеш сміливо сказати Юлі, що ти її рідний батько. Я б дуже, дуже цього хотіла.
— Звичайно. Я ніколи від неї цього не приховуватиму, — прошепотів він, цілуючи її пальці.
Після цієї доленосної розмови Добровольський одразу поїхав до доньки. Юля сиділа у вітальні своєї старої квартири, оточена новими красивими іграшками та солодощами, але щойно він переступив поріг, вона серйозно запитала:
— Дядю Льошо, ви були у моєї мами? Як вона там? Вона скоро повернеться додому?
— Так, моє сонечко, мама передавала тобі величезний привіт і міцно цілувала. Вона скоро буде з нами, я обіцяю, — Олексій присів поруч із нею на диван. — І знаєш, Юлю… Я маю тобі дещо сказати. Тільки ти не хвилюйся, добре? Я насправді не дядя Льоша. Тобто, звати мене дійсно Олексій, але… Загалом, я — твій тато.