— Ви тільки погляньте на нього, знову наш Миколка у свою вантажівку вчепився, з рук не випускає. Точно майбутній водій росте! Та не просто водій, а справжній далекобійник. Ти ж, Олексію Михайловичу, і сам замолоду на великій фурі розсікав, еге ж?
— Аякже! Це ж не просто робота, це справжня пригода, романтика. Всю країну вздовж і впоперек перетнув. Такі краєвиди бачив, що жодними словами не передати. Якби здоров’я не підвело, то й досі б баранку крутив, — з ледь помітним сумом у голосі відповів літній чоловік.
Малий, який захоплено катав по старій дерев’яній підлозі іграшковий тягач, здавалося, зовсім не дослухався до цієї дорослої розмови. Його дитячі вуста лише ледь помітно розтяглися в подібній до усмішки гримасі, коли чуйні вуха вловили такі бажані слова — “водій” та “далекобійник”. Проте, не подаючи жодного вигляду, що зацікавився почутим, хлопчик зосереджено продовжив своє важливе заняття.
Минуло кілька років, а пристрасть юного Миколи до великих вантажівок ніяк не вщухала. Тепер його увагу привертали вже не тільки іграшкові машинки. Варто було якійсь важкій фурі з гуркотом пронестися повз високий паркан їхнього київського дитячого будинку, розташованого в затишній зеленій зоні Дарниці, як хлопець миттю кидав усі свої справи. Він стрімголов мчав до найближчого вікна або ж прилипав до паркану, якщо в цей час гуляв у дворі.
Микола міг довго стояти на одному місці, майже не ворушачись, проводжаючи кожен вантажний автомобіль дивним, глибоким поглядом — чи то по-дитячому сумним, чи то відверто заздрісним. Мало в кого пристрасть, що зародилася в такому ранньому дитинстві, залишається незмінною на все життя, але тут був саме такий, унікальний випадок. Звісно, це просто не могло залишитися непоміченим для оточення Миколки, а надто для вихователів.
Варто зауважити, що заклад, де хлопчина опинився після трагічної смерті батьків у зовсім юному віці, вигідно відрізнявся від інших подібних місць. Звісно, як і всюди, державного фінансування постійно бракувало, зате люди там працювали неймовірно добрі та відповідальні. Вони щиро, по-справжньому дбали про своїх підопічних. Помітивши такий палкий інтерес Миколи до машин, одна з виховательок якось принесла на роботу новеньку іграшкову вантажівку, яку спеціально купила за власні, скромні гроші.
Відтоді хлопчина не розлучався з нею ні на мить, пориваючись навіть брати улюблену іграшку із собою в ліжко. Цього йому, природно, не дозволяли за правилами закладу. До того ж, формально вона вважалася не його особистою річчю, а спільною, доступною для всіх дітей у групі. Утім, Миколині друзі, такі ж вихованці дитбудинку, на щастя, не надто цікавилися саме цією машинкою.
Почасти діти інтуїтивно розуміли, наскільки вона дорога для нього, а почасти керувалися суто дитячим прагматизмом. Поки Микола годинами грався з вантажівкою, інші іграшки, які завжди були в установі у великому дефіциті, діставалися решті. Особливо ж долею Миколи переймався Олексій Михайлович, якого всі, включно з дітлахами, позаочі, а іноді й прямо, називали просто по батькові — Михайловичем.
Це був немолодий, кремезний вчитель фізкультури. Більшу частину свого активного життя він провів за кермом фури як далекобійник, і тому відчував якусь незриму, духовну спорідненість із цим мовчазним хлопчиськом, якого змалечку так нестримно тягнуло до великогабаритних машин. Вони часто проводили разом довгі години, усамітнившись у затишному куточку ігрової кімнати, поки інші діти гасали на подвір’ї.
Олексій Михайлович охоче ділився зі своїм уважним слухачем захопливими розповідями про дорожні пригоди, поломки в дорозі та краєвиди, ще сильніше розпалюючи його інтерес до цієї нелегкої професії. З таким натхненним наставником майбутня доля хлопця здавалася вирішеною. Лише одне серйозно тривожило літнього вчителя.
Він чудово розумів, скільки нині коштує повноцінне навчання водінню, і гадки не мав, де випускник сиротинця візьме такі шалені гроші. Без них дитяча мрія ризикувала так і залишитися недосяжною ілюзією. Нарешті Олексій Михайлович придумав, як допомогти хлопцеві в цій непростій ситуації, щиро здивувавшись, чому такий геніально простий план не спав йому на думку раніше. Миколі ось-ось мало виповнитися п’ятнадцять — просто ідеальний вік для реалізації задуманого.
У день народження фізрук підійшов до іменинника на великій перерві, сяючи щирою, широкою усмішкою. Як же вдало ця геніальна ідея виникла саме напередодні свята! Кращого подарунка для Миколи було годі й шукати.
— Ну що ж, вітаю тебе, козаче! — привітно пробасив Олексій Михайлович, тиснучи юнакові руку. — Ти тепер майже дорослий чоловік. Бажаю тобі щасливої долі та здійснення всіх найзаповітніших мрій.
— Дякую, Михайловичу, — ніяковіючи, відгукнувся підліток смішним голосом, що якраз почав ламатися.
— До речі, щодо мрій, — з хитринкою в очах продовжив старий вчитель. — Ти ж, бува, не передумав пов’язати свою долю з дорогою та кермом?
— Передумаєш тут із вами, — щиро розсміявся Микола. — Ви б мені такої зради точно ніколи не пробачили!
— Ну, не так щоб аж зовсім не пробачив… Добре вже тобі, — раптом знітився Олексій Михайлович.