Миколі відразу стало ніяково і навіть трохи соромно за свій невдалий жарт. Простуватий і щирий фізрук не завжди розумів сучасний юмор і міг сприйняти ці слова як якийсь докір. Ображати людину, яка стала йому майже батьком, хлопцеві зовсім не хотілося, тому він поспішив виправити ситуацію:
— Та жартую я, Михайловичу! Звісно, я все ще найбільше у світі хочу стати водієм. А в ідеальних мріях — саме далекобійником.
— От і добре, — видихнув викладач, помітно заспокоївшись. — Так ось, міркував я тут днями… Здається, я можу допомогти тобі з цим непростим ділом. Є в мене старенька “Славута”. Машинка хоч і з роками, та ще цілком на впевненому ходу. Вирішив я, що потихеньку навчу тебе з нею вправлятися. Будемо їздити.
— Ви це серйозно?! — від несподіванки Микола аж рота відкрив.
На його юному обличчі безмежне щастя відчайдушно боролося з недовірою. Звісно, Олексій Михайлович навряд чи став би так жорстоко жартувати, але сама пропозиція здавалася надто сміливою і геть неправдоподібною. “Хто при здоровому глузді візьметься вчити водінню пацана, якому тільки-но стукнуло п’ятнадцять?” — промайнуло в голові підлітка.
— Серйозніше просто нікуди, — твердо підтвердив учитель. — А що тут такого? Я бачу твій хист. Думаю, ти чудово з цим впораєшся. А з такими базовими навичками перевчитися потім на щось серйозніше, на ту ж фуру, буде набагато простіше і швидше. Вважай це моїм офіційним подарунком тобі на день народження.
— Дякую… — тільки й зміг видихнути Микола.
У його голосі змішалися неймовірний захват і глибоке потрясіння. Він завжди знав, що Олексій Михайлович щиро бажає йому успіху, але навіть уявити не міг, що цей добрий чоловік зайде так далеко, аби допомогти сироті втілити мрію всього життя.
Так почалося їхнє імпровізоване навчання. Щонеділі, коли Микола був вільний від уроків та іншої суспільно корисної діяльності в інтернаті, він сідав за кермо старенької вчительської “Славути” десь на пустирях за містом. Наставник завжди сидів поруч, на пасажирському сидінні, пильно контролюючи кожен, навіть найменший рух свого вихованця.
Він терпляче пояснював, показував на власному прикладі, направляв. Літній водій не помилився у хлопцеві, і той незабаром сам переконався, що водіння — це його справжнє, вроджене покликання. Микола, здавалося, просто народився з кермом у руках.
Кожна дія, чи то плавне рушання з місця, чи паралельне паркування, давалася йому напрочуд легко. Майже все виходило з першого ж разу. Проте Олексій Михайлович був вимогливим і аж до самого випуску хлопця з дитбудинку продовжував суворо стежити за його практичними заняттями. І ця наполегливість дала свої чудові плоди.
Одразу після того, як Микола з валізою в руках назавжди покинув стіни рідного закладу, він успішно склав іспити й отримав своє перше водійське посвідчення. Поки що він мав право керувати лише легковим автомобілем, але тепер доучитися на водія важкої фури стало значно простіше і, що головне, дешевше, ніж якби він починав із абсолютного нуля. З новими навичками Микола досить швидко влаштувався працювати таксистом в одну зі столичних служб.
Він навіть встиг отримати свою першу, таку солодку самостійну зарплату, зняти кімнатку на околиці Києва і відчути смак свободи. Але тут сталося те, про що в ейфорії не подумали ні він сам, ні його мудрий наставник. Відмова від вступу до університету заради швидкого заробітку означала лише одне: юнак, якому щойно виповнилося вісімнадцять, підлягав обов’язковому призову.
Тож свою нову, самостійну осінь він зустрічав уже не за кермом київського таксі, а в казармі військової частини Збройних Сил України. Надворі стояли спокійні, довоєнні роки. І тут долі було завгодно йому знову усміхнутися. Він не зіткнувся ані з жорстокою дідівщиною, ані з безглуздим свавіллям начальства, якими так часто лякали призовників.
Більше того, за час служби завзятий юнак зумів освоїти омріяну навичку керування справжнім важким армійським вантажівком паралельно з основною військовою спеціальністю. Тепер він точно знав: його дитяча мрія стала ближчою, ніж будь-коли, і він неодмінно зможе її втілити. Повернувшись до цивільного життя у рідний Київ, Микола одразу ж взявся за пошуки роботи своєї мрії.
Але з гірким розчаруванням швидко з’ясував, що в дорослому світі все далеко не так просто, як здавалося. Навичка водіння вантажівки та права відповідної категорії — це, звісно, чудово, але всі без винятку роботодавці шукали далекобійника з реальним комерційним досвідом роботи.
— Ну куди тобі, такому молодому та зеленому, на багатотонній фурі по країні розсікати? Хто тобі товар довірить? — прямо, без зайвих сентиментів сказав йому директор однієї з логістичних баз на околиці міста. — Тобі б спершу одружитися, діточок завести, розуму набратися. Не для тебе, хлопче, поки що така важка робота.
— Але ж я вмію водити! Я можу її виконувати не гірше за інших, — відчайдушно запротестував Микола. — Зрозумійте, я з самого дитинства тільки про це й мріяв!
— Ой, та багато хто в дитинстві мріяв, — втомлено пробурчав огрядний роботодавець, перебираючи папери на столі. — І де всі ці мрійники тепер? Як і ти, марили романтикою великої дороги, американських фільмів про далекобійників надивилися… А як зіткнулися з суворою реальністю — першого ж місяця повтікали!
— Я не втечу! — вперто стояв на своєму юнак.