Вони продовжували жити втрьох, із кожним новим днем стаючи все ближчими і ріднішими одне одному. Вовки до їхнього двору більше ніколи не приходили, та це було й недивно. Горді, вільні звірі завжди намагаються триматися якомога далі від поселень людини, яка, крім усього іншого, становить для них найбільшу небезпеку в лісі.
Вони живуть своїм власним життям, зовсім як люди: щодня борються за виживання, полюють, з любов’ю ростять своїх дитинчат далеко від чужих, ворожих очей. Минув час, і Микола іноді навіть починав щиро сумніватися, а чи не привиділася йому та дивовижна нічна гостя з вовченятами? Може, це був просто реалістичний сон? Уж надто швидко і безшумно все тоді відбулося.
Цей сюжет здавався йому самому занадто нереальним. Якби він раптом побачив таке у якомусь сучасному кіно, то точно вирішив би, що сценарист добряче переборщив із фантазією. Але сама реальність, як відомо, часом буває набагато дивовижнішою за будь-яку, навіть найсміливішу людську вигадку.
І він переконався в цьому дуже скоро. Через тиждень після цього дивного, містичного випадку на ґанку, родина Миколи пережила ще одну, але цього разу по-справжньому жахливу ніч, яка назавжди закарбувалася в їхній пам’яті.
У двері їхнього будинку несподівано і дуже грубо вдерлися п’ятеро міцних, агресивних чоловіків. Як з’ясувалося значно пізніше, це були небезпечні втікачі з виправної колонії, яких у тих глухих поліських краях періодично розшукувала поліція. Вони діяли зухвало, відчуваючи свою безкарність у віддаленому селі.
— Так, хазяїне, слухай сюди. Нам потрібна вся ваша їжа, теплий одяг, гроші та будь-які коштовності, — крізь зуби процідив ватажок, поблискуючи холодним металом у руці. — Віддаси все добровільно і без фокусів — можливо, не чіпатимемо твоїх дівчат.
Поплічники за його спиною гидко, знущально засміялися. Микола, напевно, без вагань віддав би їм усе до останньої копійки, аби тільки захистити своїх найрідніших людей. Але важкий, хижий погляд того, хто говорив, видавав страшну правду: на звичайному пограбуванні ці негідники точно не зупиняться. Отримавши бажане, вони неодмінно позбудуться всіх свідків. І це був ще найлегший варіант розвитку подій.
— Дівчата, принесіть, будь ласка, велику дерев’яну скриньку з прикрасами з нашої спальні на другому поверсі, — напрочуд спокійно, намагаючись не видати тремтіння в голосі, сказав Микола, не зводячи очей з бандитів.
Жодної скриньки з коштовностями в них, звісно ж, ніколи не існувало. Це був сигнал.
— Ні, так діло не піде! — різко гаркнув ватажок, роблячи крок уперед. — Вони там зараз поліцію викличуть зі своїх мобільних!
— Тут, у низині, мобільний зв’язок взагалі не ловить, не переживайте. Можете самі перевірити свої телефони, — холоднокровно відгукнувся Микола. — До того ж, якщо вони почнуть щось робити, ви одразу почуєте. Я так розумію, ви хочете швидко забрати цінності й піти до світанку. Тож давайте не затягувати цей процес.
Пильно подивившись на господаря будинку, нападник неохоче кивнув, дозволяючи жінкам піднятися. Переконавшись, що налякана Катруся, міцно притискаючи до себе сонну Оленку, безпечно зникла нагорі, Микола діяв блискавично. Він різко вихопив важкий кухонний ніж із дерев’яної підставки і перекинув масивний дубовий стілець, блокуючи прохід.
Зав’язалася відчайдушна, нерівна боротьба. Своїм тілом Микола наглухо перекривав бандитам доступ до вузьких дерев’яних сходів, даючи дівчатам дорогоцінний час, щоб вибратися через вікно другого поверху на дах прибудови. Він бився відчайдушно, як загнаний у кут лев, але сили були надто нерівними. Микола отримував важкі удари, втрачав сили і з жахом розумів, що програє цим озвірілим злочинцям.
Він тримався лише на силі волі. І саме тієї миті, коли здавалося, що все втрачено, сталося щось абсолютно неймовірне. Чоловік не відразу усвідомив, що саме відбулося, а нападники, сп’янілі від власної жорстокості, мабуть, і поготів нічого не зрозуміли.
По стінах коридору раптом замиготіли стрімкі, великі тіні. З відчинених вхідних дверей почулося низьке, моторошне, вібруюче гарчання, від якого холонула кров. Ще одна коротка секунда — і на ошелешених бандитів із темряви накинулася ціла зграя могутніх вовків.
Зграя діяла блискавично та злагоджено. Злочинці навіть не встигли отямитися, як потужні щелепи лісових охоронців вибили з їхніх рук зброю. Кімнату наповнили крики абсолютного тваринного жаху. Знешкоджені бандити, кидаючи один одного, в паніці вивалилися з будинку і кинулися навтьоки в нічний ліс, переслідувані розлюченими хижаками. Господаря будинку тварини навіть не зачепили, зникнувши так само швидко й безшумно, як і з’явилися. Лише одна велика тінь затрималася на порозі.
Микола миттєво впізнав її. Це була та сама сіра хижачка, яку він врятував разом із ненародженими вовченятами. Вона прийшла в найкритичніший момент, щоб відплатити добром людині, яка колись не побоялася пожертвувати заради неї власним життям на тонкій кризі.
Знесилений чоловік сповз по стіні на підлогу. Він відчув, як по його розбитій щоці повільно течуть гарячі сльози полегшення.
— Дякую тобі… — ледь чутно прошепотів він, дивлячись у розумні, жовті очі звіра. — Ти щойно врятувала мене, моє дитинча і мою жінку. Ми квити.
Микола готовий був заприсягтися всім на світі, що лісова гостя чудово зрозуміла його слова. Вона знову коротко кивнула своєю великою головою, як тоді, на ґанку, ніби прощаючись назавжди. Тепер він точно не сумнівався: усе це відбувалося наяву, а не в його запаленій уяві.
Потім вона розвернулася і розчинилася в темряві, пішовши за своєю зграєю. Він знав — тепер уже назавжди.
Пояснити всю цю неймовірну історію місцевій поліції, яка прибула під ранок, виявилося набагато простіше, ніж Микола міг собі уявити. У тих глухих поліських краях люди здавна вірили в особливий розум і вдячність лісових звірів. Від літнього дільничного він почув кілька місцевих легенд, дуже схожих на його історію. Та й стан переляканих до смерті втікачів, яких поліція згодом виловила по лісах, красномовно підтверджував: нічним непроханим гостям влаштували справедливий суд самі господарі лісу.
Більше жодних страшних чи небезпечних неприємностей у житті Миколи не траплялося. Через кілька спокійних місяців він офіційно освідчився Катрусі, і вони зіграли дуже душевне, веселе і гучне сільське весілля. Серед найпочесніших гостей за великим столом, звісно ж, сиділи батьки покійної Тетяни.
Наречений спочатку почувався трохи ніяково, відчуваючи провину перед ними, але не запросити цих найрідніших людей він просто не міг. Утім, будь-яка незручність дуже швидко розвіялася. Віктор Петрович, своїм мудрим серцем уловивши душевний стан Миколи, підійшов до нього і тихо, по-батьківськи обійнявши за плечі, сказав:
— Ти ж пам’ятаєш, синку, що я говорив тобі тоді, давно, коли ти у своїй депресії не хотів жити після втрати нашої Тетянки?
Микола з глибоким полегшенням кивнув, змахнувши сльозу, а тесть раптом підняв келих і продовжив уже значно голосніше, щоб його чула розчулена Катруся і всі гості:
— Ми з дружиною приїхали сьогодні сюди, щоб розділити велику радість нашого Миколи, якого ми давно і з неймовірною гордістю називаємо своїм рідним сином. І сьогодні, користуючись законним правом батьків, ми даємо цим прекрасним молодятам своє найщиріше благословення. Ми з величезною радістю приймаємо світлу Катрусю в нашу велику, дружну родину! Гірко!