У цьому чужому ліжку, в незнайомому поліському селі, Микола провів три неймовірно довгих і виснажливих тижні. Але молода медсестра майже завжди була поруч. Вона не лише професійно лікувала його уколами та гіркими пігулками, а й приносила гарячу домашню їжу, допомагала піднятися, коли він був надто слабким, і, що найголовніше, розважала його довгими, душевними розмовами. Трохи згодом чоловік з вдячністю зрозумів, що без її постійної присутності він би просто з’їхав з глузду від гнітючої тривоги за роботу та від нестерпної самотності.
Одного вечора, коли криза хвороби вже минула, Микола наважився і розповів цій чуйній дівчині свою непросту життєву історію. Він розказав усе: як сиротою мріяв водити велику фуру, як зустрів свою Тетянку, єдину, хто в нього по-справжньому повірив, як її добрі батьки прийняли його у свою сім’ю. Розповів, як вона стала його законною дружиною, і як трагічно, в одну мить, він втратив її, залишившись сам-на-сам із крихітною донечкою Оленкою на руках.
Катруся слухала його дуже уважно, не перебиваючи, а коли він закінчив, несподівано відповіла йому такою ж глибокою відвертістю.
— А в мене, Миколо, — тихо і з якимось застарілим смутком промовила вона, дивлячись у вікно на вечірнє село, — все склалося з точністю до навпаки. Був у мене колись наречений. Дуже кохала його. Він обіцяв одружитися зі мною одразу, щойно я завагітнію. Але йшли місяці, роки, а цього дива так і не відбувалося. Лікарі розводили руками… І знаєш, що він мені сказав наостанок? Сказав, що я йому така “неповноцінна” не потрібна, бо він спадкоємця хоче. Зібрав речі і просто пішов до іншої. Але зараз я думаю, що, може, воно й на краще. Тоді з великого горя я поїхала вчитися до райцентру — не стільки з великої любові до медицини, скільки для того, щоб просто втекти від болючих спогадів і пересудів сусідів. А в результаті… знайшла своє справжнє покликання — допомагати людям.
— Ось воно як буває… — співчутливо протягнув Микола, дивлячись на її сумний профіль. — Знаєш, я думаю, що це дійсно на краще. Навіщо тобі взагалі потрібен такий чоловік, який у важку хвилину здатен сказати коханій жінці такі жорстокі слова? Це не любов була.
— Напевно, ти маєш рацію, — Катруся повернулася до нього і вже набагато світліше усміхнулася, стираючи з обличчя тіні минулого.
Коли Микола нарешті повністю одужав і залишав гостинне поліське село, щоб завершити свій робочий маршрут, він уже твердо знав одне: він сюди обов’язково повернеться. І не просто проїздом. Спочатку, звісно, потрібно було чесно і до кінця виконати свою роботу. Це зайняло зовсім небагато часу — до кінцевого пункту призначення, де на його вантаж так чекали, залишалося якихось кілька десятків кілометрів. Зворотний шлях до столиці здався йому значно швидшим і легшим: весняна погода остаточно покращилася, дороги підсохли, а на душі було напрочуд світло й спокійно.
Приблизно через півтора місяця після початку того доленосного відрядження він переступив поріг своєї київської квартири. Обняв маленьку Оленку, яка радісно кинулася йому на шию, потиснув руку тестю і відразу почав діяти. Наступного ж дня він поїхав на логістичну базу, зайшов до кабінету директора і рішуче написав заяву на звільнення за власним бажанням. Керівництво дивувалося, відмовляло, обіцяло підвищення зарплати, але Микола був непохитним.
Він не купував квитків на літак, як це роблять ті, хто летить на далеку північ. Вони просто спакували найнеобхідніші речі в кілька великих валіз, сіли на комфортний потяг із Києва, а потім місцевим автобусом дісталися до того самого села, загубленого серед густих поліських лісів.
Дорогою Микола страшенно переживав, не знаючи, як його маленька Оленка сприйме цей кардинальний переїзд. Адже вона була абсолютно міською дитиною, звиклою до асфальту, дитячих майданчиків та галасу столиці. Але ще більше він боявся того, як донька відреагує на нову жінку в житті батька. Свою рідну маму дівчинка не пам’ятала, знаючи її лише з розповідей та фотографій, проте цілком могла замкнутися в собі й не прийняти чужу тьотю.
Однак усі його батьківські страхи виявилися марними — все склалося просто ідеально, ніби за якимось вищим задумом. Переїзд припав на самий початок літа, і природа щедро обдарувала їх своїми багатствами. Дівчинка прийшла в абсолютний захват від зеленого лісового краю. Нескінченні прогулянки на свіжому повітрі, достаток суниць просто на галявинах за будинком, збір перших грибів та купання в чистій річці перетворили її життя на справжню казку.
Оленка завжди мріяла про великого собаку, і тепер, коли вони жили у власному будинку з подвір’ям, це нарешті стало можливим. Щоправда, на сімейній раді вирішили трохи почекати: спершу обжитися, придивитися, а вже потім вибирати цуценя. Поспішати їм тепер було нікуди.
З Катрусею у доньки якось одразу, з першого ж дня, склалися дуже теплі, довірливі стосунки. Оленці, незважаючи на всю ту безмежну турботу, якою її оточували рідні бабуся з дідусем, підсвідомо дуже не вистачало саме материнського тепла і ніжності. А сільська медсестра, яка завжди мріяла про дітей, але вже змирилася з думкою, що не зможе їх мати, не вважала важливим, рідна по крові їй ця дівчинка чи ні. Вона віддавала їй усю свою нерозтрачену любов. У якомусь сенсі ці дві душі просто знайшли одна одну, заповнивши порожнечу в серцях.
Микола теж почувався неймовірно щасливим. Після смерті Тетяни він навіть не сподівався, що колись зможе знову полюбити, але щира і турботлива Катруся ніби оживила його забуті, заморожені почуття. До того ж, йому несподівано дуже сподобалося розмірене сільське життя подалі від міської метушні.
Робота для міцного, непитущого чоловіка в селі знайшлася дуже швидко. З його величезним водійським досвідом перевчитися на механізатора-тракториста місцевого фермерського господарства виявилося справою кількох тижнів. Тепер він щовечора повертався додому, до родини, і міг сам читати доньці казки на ніч.
Одного разу в кінці літа, теплої зоряної ночі, Миколі чомусь ніяк не спалося. Він обережно, намагаючись не розбудити Катрусю, піднявся з ліжка, накинув сорочку і вийшов на дерев’яний ґанок, щоб подихати свіжим нічним повітрям. І раптом завмер, не вірячи власним очам.
Біля самісіньких сходинок їхнього ґанку, ніби за командою, в ідеальний рівний рядок сиділи п’ятеро пухнастих, капловухих вовченят, які, очевидно, зовсім недавно вибралися з лігва і ще невпевнено трималися на лапах. А просто за ними, у сріблястому світлі повного місяця, чітко вимальовувався великий, гордий силует їхньої матері.
Минуло кілька тривожних, напружених миттєвостей, поки Микола намагався зібрати думки до купи і збагнути, що взагалі відбувається. Спочатку він навіть не на жарт злякався, що голодні вовки наважилися увірватися в село і зараз почнуть нападати на свійських тварин. Але потім він уважно придивився.
І від раптового, глибокого полегшення чоловік тихо, майже нечутно розсміявся. Адже це була саме та вовчиця, яку він, ризикуючи власним життям і здоров’ям, витягнув тієї холодної весни з крижаної річкової води. Вона не виглядала агресивною, вона просто мовчки дивилася на нього своїми розумними очима.
— Похвалитися прийшла, так? — привітно, пошепки сказав їй Микола, киваючи на кумедних вовченят, що переминалися з лапи на лапу. — Хороша… Дуже хороші в тебе дітки.
Сіра хижачка, як здалося тієї миті Миколі, повільно і коротко кивнула йому масивною головою в знак подяки. А потім, так само, як і того березневого дня біля річки, вона ніби просто розтанула в густому нічному повітрі разом зі своїм виводком. Жодна гілочка не хруснула, жоден сільський собака не гавкнув — лісові гості розчинилися в темряві.
А чоловік ще довго стояв на ґанку, спираючись на поручні. Він милувався приголомшливо глибоким, всипаним мільярдами зірок небом, якого ніколи в житті не побачиш у загазованому місті, і думав про своє.
— Шість… — на його мужньому обличчі грала тепла, загадкова усмішка. — Цілих шість життів я врятував того весняного дня. Та ще й налагодив своє власне, зруйноване життя. Дуже навіть непогано, як для одного рейсу.