Для випадкового, заклопотаного власними справами спостерігача малюнок, викарбуваний на посірілій, вкритій старечою пігментацією шкірі чоловіка, здавався б абсолютно нічим не примітним. Це був глибоко вицвілий, розмитий невлаганним часом символ з минулого. Він ледь бованів на хударлявому передпліччі, яке важко, з відчутною втомою спиралося на дубову стільницю.
За просторим центральним столиком елітного гастропабу «Старий бульвар» сиділа компанія самовпевнених чоловіків. Вони стиха гиготіли, ліниво попиваючи крафтову каву, і раз у раз кидали зверхні, відверто поблажливі погляди на самотню постать у напівтемному кутку залу.
Сам літній чоловік був живим втіленням абсолютної, майже монументальної тиші. Трохи згорблений, із густою копицею сивого, неслухняного волосся та глибокими, різкими зморшками, що безжально порізали його обличчя, він здавався чужим на цьому святі життя. Одягнений у стару, затерту до блиску на ліктях штормівку кольору хакі, чоловік не зронив ані слова. Він лише мовчки, майже рефлекторно, обіймав загрубілими, поцяткованими дрібними шрамами пальцями звичайну склянку з водою.
Був прохолодний, прозорий недільний ранок. Гастропаб «Старий бульвар», розташований у найзатишнішому історичному районі Житомира, гув від звичного натовпу вихідного дня. Місто з його глибокими, вкоріненими військовими традиціями завжди намагалося шанувати своїх захисників. Саме тому цей модний заклад запровадив традицію «підвішеного сніданку» та постійну знижку для ветеранів, що, природно, приваблювало сюди найрізноманітнішу публіку.
У кутовій кабінці, ніби навмисно схованій від галасливого центру залу, з тихою, непохитною гідністю сидів чоловік. На вигляд йому можна було дати трохи більше шістдесяти п’яти років. Він був сухим, жилавим, з різкими, ніби витесаними з каменю рисами обличчя. А під столом, схованим від сторонніх очей, там, де колись була його ліва нога, незграбно спочивав масивний металевий протез. Перед ним стояла скромна таця з найпростішим сніданком: яєчня, два шматочки підсмаженого хліба та вода. Нічого зайвого.
Його звали Анатолій Коваль. Звичайний на перший погляд пенсіонер, який колись, у найгарячіші та найстрашніші місяці 2014 року, пішов добровольцем. Він служив логістом розвідувальної групи, що діяла в самісінькому пеклі на сході нашої країни, прокладаючи стежки там, де їх фізично не могло бути.
На Анатолієві не було парадної військової форми. Він ніколи не носив медалей напоказ. Взагалі ніщо не видавало його минулого, окрім тієї самої вицвілої штормівки та старого татуювання на лівому зап’ясті, яке він необачно не прикрив рукавом. На шкірі були зображені схрещені стріли та стилізований сокіл, що стрімко пікірував униз — знак, зрозумілий лише тим, хто справді знав.
За сусіднім столиком четверо галасливих чоловіків середнього віку насолоджувалися життям. Вбрані у дорогі, брендові речі, з останніми моделями смартфонів на столі, вони раз у раз кидали на старого гидливі погляди, ліниво пережовуючи свої вишукані страви з яйцями пашот та лососем.
— Б’юся об заклад, він сам собі цю наколку фломастером зранку намалював, щоб його тут нагодували, — голосно хмикнув один із них, вальяжно поправляючи важкий золотий годинник на зап’ясті.
— Та ти подивись, яка вона страшна і крива. Певно, набили десь у підвалі гаражів за пляшку дешевої горілки, — підтакнув інший, відсьорбуючи американо і кривлячись, ніби від кислого.
— Слухайте, ну що це за «вояка» такий? Навіть посвідчення не дістав. Сидить тут, тільки естетику закладу псує і апетит відбиває своїм виглядом, — додав третій, невдоволено барабанячи пальцями по столу. — Ми ж сюди відпочивати приходимо, а не на благодійний вечір.