Їхні голоси зовсім не були тихими. Вони лунали з тією специфічною, нахабною гучністю людей, які звикли, що світ обертається навколо них. Вони говорили так, щоб старий гарантовано їх почув.
Молода офіціантка Олена, яка працювала в цьому престижному закладі зовсім недавно, нерішуче наблизилася до столика Анатолія. Вона нервово переминалася з ноги на ногу, бгаючи в руках робочий блокнот. Її голова була винувато опущена, а на щоках грав рум’янець пекучого сорому.
— Перепрошую, пане… — її голос зрадливо тремтів. Було очевидно, що ці слова даються їй з величезним, нестерпним зусиллям. — Але ми щойно отримали скаргу. Один із гостей сказав, що… що ваша присутність змушує їхню компанію почуватися некомфортно. Мене просив підійти адміністратор. Чи не могли б ви, будь ласка, пересісти за один зі столиків на літній терасі? Там теж затишно…
Анатолій завмер. На якусь довгу, болісну мить він став абсолютно нерухомим. Його погляд затуманився, блукаючи десь дуже далеко звідси — можливо, в теплих степах Донеччини, де залишилася частина його душі. У його вицвілих очах промайнув різкий біль, але не від фантомної рани, що часто нила на зміну погоди. Це був біль від чогось набагато глибшого і страшнішого — від людської байдужості.
Потім, з повільним, неймовірно виваженим кивком, він просто погодився. Без жодного слова протесту. Без криків про свої права, без обурень чи докорів. Чоловік мовчки зібрав свою скромну тацю і почав важкий, фізично виснажливий процес підйому. Його рухи були скутими, м’язи шиї напружилися, коли він намагався знайти баланс, спираючись на здорову ногу, щоб прокласти собі шлях до виходу.
Його права рука небезпечно балансувала тацею зі сніданком, тоді як ліва міцно, до побіління кісточок, стискала звичайний дерев’яний ціпок. Ритмічне, глухе постукування палиці та тихий металевий скрип протеза по глянцевому керамограніту відміряли кожен його важкий, кульгаючий крок. Коли він проходив повз чергу гарно вбраних людей, які чекали на вільні столики біля входу, маленький хлопчик у стильній курточці смикнув свого батька за рукав.
— Тату, а чому цей дядя так дивно ходить? Наче зламаний робот.
Батько миттєво відтягнув дитину ближче до себе, гидливо окинув поглядом штормівку Анатолія і відповів змовницьким шепотом, який, втім, чудово рознісся холом:
— Це просто безхатько, синку. Певно, зайшов погрітися. Не дивись на нього, відвернися, кому кажу.
Коли Анатолій, човгаючи своїм незграбним, важким протезом, проходив повз столик тієї самої четвірки чоловіків, один із них навмисно підвищив голос, переконавшись, що його почує щонайменше половина залу.
— Якщо цей дід — реальний спецпризначенець, то я, мабуть, головнокомандувач збройних сил! — видав він свій “коронний” жарт.
З-за столу миттєво вибухнула хвиля грубого, глузливого реготу. Анатолій не подав жодного знаку, що почув ці отруйні слова. Його обличчя залишалося кам’яним. Єдиним, що видало його справжні емоції в цю секунду, була одна-єдина, гірка сльоза. Вона непомітно вирвалася з-під примружених повік, проклала вологу, гарячу доріжку по його обвітреній щоці, зачепилася за сиву щетину і впала з підборіддя просто на ідеальну плитку підлоги.
Ніхто не поворухнувся, щоб йому допомогти чи притримати двері. Ніхто навіть не подумав запитати, чи все з ним гаразд.