— Я від тебе йду.
Чоловік квапливо збирав речі, безжально запихаючи їх у велику дорожню валізу. Ліза мимоволі скривилася: ще вчора ввечері вона старанно прасувала ці сорочки, дбайливо розгладжуючи кожну складочку, аби її чоловік виглядав в офісі ідеально.
Вона розгублено похитала головою, намагаючись відігнати ці безглузді побутові думки. Знайшла, про що думати в такий момент!
— Антоне, але ж як так? — вигукнула вона, відчуваючи, як до горла підступає гіркий клубок. — Що раптом сталося?
— Раптом? — гаркнув чоловік, різко обернувшись до неї. — Ні, люба моя, зовсім не раптом. Усе сталося набагато раніше.
— Я нічого не розумію, — заплакала Ліза, безсило опускаючись на кухонний стілець. — У нас же все було добре. Ми з тобою навіть не сварилися останнім часом! Я ж усе для тебе робила…
Антон підійшов до дружини і холодно, з якоюсь чужою зверхністю подивився їй просто в очі.
— Невже ти справді нічого не розумієш?
— Ні, — похитала головою дівчина. — Ти можеш нормально пояснити, що взагалі відбувається?
— Мені потрібен спадкоємець. А ти — безплідна, — промовив він по складах, карбуючи кожне слово, і зі злістю загарчав блискавкою на валізі.
— Це неправда, — прошепотіла Ліза, відчуваючи, як земля тікає з-під ніг. Вона схопилася рукою за край столу. — Лікарі ж кажуть, що зі мною все гаразд. У мене чудові аналізи. А от ти чомусь категорично відмовляєшся пройти обстеження…
— Значить, ти мене у всьому звинувачуєш?! — зірвався на крик чоловік. — Так от, знай: у мене теж усе чудово! І дуже скоро я стану батьком.
— Що? — Ліза зблідла так, що, здавалося, от-от втратить свідомість. — У тебе буде дитина… від іншої жінки?
— Саме так, — з неприхованою гордістю кинув він, розправляючи плечі. — І вона, на відміну від тебе, народить мені сина.
— Забирайся, — ледь чутно прошепотіла дівчина, вказуючи рукою на двері. — І щоб я тебе більше ніколи в житті не бачила.
— Із величезним задоволенням! — Антон зневажливо жбурнув ключі від квартири на стіл. Вони різко дзенькнули, наче ставлячи остаточну крапку в їхньому п’ятирічному шлюбі. — За рештою речей я заїду пізніше. Сподіваюся, ти дозволиш їх забрати з твоєї квартири?
Він навмисно, з отруйною інтонацією виділив слово «твоєї», намагаючись вколоти Лізу ще болючіше. Підхопивши валізу, він вийшов у коридор і так гучно грюкнув вхідними дверима, що в серванті жалібно задзвенів посуд.
У квартирі запанувала зловісна, важка тиша, яка тиснула на скроні. Було чути лише, як монотонно крапає вода з несправного крана на кухні — кап, кап, кап. Ліза вже кілька місяців просила Антона його полагодити. Чоловік постійно відмахувався, обіцяв, що ось-ось на вихідних усе зробить, але так і не довів справу до кінця. Зрештою, як і все інше в їхньому спільному житті.
З Антоном вони побралися п’ять років тому. Познайомилися банально — на роботі, у столичній торговельній компанії «УкрПромТрейд». Він тоді щойно влаштувався туди менеджером з продажу. Свого житла в Києві показний хлопець не мав, тулився в орендованій кімнатці у якоїсь сварливої бабусі на Троєщині.
Сам Антон приїхав підкорювати столицю з невеликого селища на Чернігівщині. Вступив до університету, вечорами підробляв то кур’єром, то вантажником. А після отримання диплома почав шукати «тепле місце» в офісі: спочатку одна фірма, потім інша, аж поки не осів у їхній компанії.
Ліза (повне ім’я — Єлизавета Коваленко) теж була родом із провінції, з мальовничого села на Житомирщині. Але їй, можна сказати, пощастило трохи більше. У Києві, в старій, але міцній і затишній сталінці на Солом’янці, жила двоюрідна сестра її мами. Жінка була набагато старшою, бездітною, і вже давно поховала свого чоловіка.
Тож коли Ліза закінчила школу, мати написала тітці Вірі довгого і зворушливого листа. Просила прихистити доньку хоча б на перший час, поки та вступатиме до столичного інституту. Тітка Віра не відмовила, але одразу висунула жорсткі умови.
— Ніяких пізніх повернень додому, — суворо сказала вона з порога, поправляючи окуляри. — Ніяких гучних компаній чи друзів у моїй квартирі. І готувати, Лізо, ти будеш собі окремо. Моя кухня — мої правила.
Дівчина була згодна на все, аби тільки не жити в студентському гуртожитку, про жахіття якого чула чимало історій. Спочатку тітка Віра і справді ставилася до племінниці дуже прискіпливо, контролюючи кожен її крок.
Проте Ліза мала неймовірно добру і чуйну вдачу. Вона не сперечалася, а просто завжди намагалася допомогти: без нагадувань мила підлогу, витирала пил з численних книжкових полиць, натирала до блиску вікна перед Великоднем, слухняно виносила сміття.
Поступово крижане серце тітки Віри розтануло. Вона змінила своє ставлення до дівчини й почала готувати вечері на двох. Старенька бачила, що Ліза сумлінно навчається, та ще й примудряється підробляти — розносить пошту у вільний від пар час, щоб мати власні кишенькові гроші.
Вже за рік тітка і племінниця жили душа в душу. Сувора родичка навіть почала лагідно називати Лізу «доцею» і трохи ревнувала, коли та на свята їхала до батьків у село.
А батьки ніколи не відпускали Лізу до Києва з порожніми руками. Вони завжди передавали великі сумки з щедрими гостинцями: ароматне малинове варення, хрусткі солоні огірочки в банках, мариновані лісові гриби, сушені яблука на узвар і, звісно ж, знамените домашнє сало з м’ясним прошарком.
Тітка Віра картинно обурювалася:
— Лізо, ну навіщо вони це тягнуть автобусом? Можна подумати, у нас у Києві на ринках чи в супермаркетах нічого немає!
Але при цьому сама із величезним задоволенням хрумкала сільським огірочком, тонко нарізала сало і нахвалювала розсипчасту картопельку, яку Ліза привозила з батьківського городу.
Як і обіцяла, дівчина завжди поверталася додому вчасно. Близьких подруг у неї майже не було. Виняток становила лише одна — Крістіна, з якою вони потім разом працювали. Крістіна була корінною киянкою, завжди одягалася стильно, слідкувала за трендами в Instagram і взяла над скромною Лізою своєрідне шефство, намагаючись навчити її «столичному життю».
Ліза, щиро кажучи, була зовсім не сучасною. Вона не нарощувала вії, не робила салонних укладок, а лише заплітала своє густе русяве волосся в довгу красиву косу, якою потай дуже пишалася. Звісно, на тлі Лізи яскрава і самовпевнена Крістіна виглядала надзвичайно ефектно. З нею постійно знайомилися хлопці, купували їй каву, а на «сіру мишку» Лізу ніхто навіть не дивився.
Тітка Віра інколи навіть сварила її за таку скромність:
— Тобі б на побачення бігати, по кафе сидіти, поки молода! А ти зі мною, старою, всі вечори за книжками проводиш.
Ліза лише щиро сміялася, обіймаючи свою стареньку родичку.
— Встигнеться ще, тьотю Віро! Ось закінчу інститут, отримаю хорошу спеціальність, стану на ноги, а вже потім і про кавалерів буду думати.
Тітка Віра спересердя махала рукою, але в душі неабияк раділа. Їй було приємно, що поруч росте така порядна дівчина, яка думає про своє майбутнє.
Здоров’я у тітки Віри було слабким. Жінка страждала від високого артеріального тиску. Щоранку і щовечора вона слухняно приймала ліки, але якщо на вулиці різко змінювалася погода — починалися сильні головні болі. Тоді вона цілими днями лежала, не маючи сил навіть піднятися з ліжка.
Одного разу, повернувшись з інституту раніше звичайного, Ліза завмерла від жаху. Тітка Віра лежала на підлозі у вітальні, ледве дихаючи. Дівчина миттєво кинулася до телефону і викликала швидку допомогу, яка, на щастя, приїхала напрочуд швидко.
— Дуже добре, дівчино, що ви вчасно повернулися додому і відразу нас викликали, — серйозно сказав лікар, знімаючи медичні рукавички. — У вашої родички інсульт. Але нам вдалося зафіксувати його на початковій стадії. Зараз найголовніше — щоб вона суворо дотримувалася всіх моїх рекомендацій. І, звісно ж, потрібен абсолютний спокій.