— Мова, можливо, перший час буде трохи невиразною, тож не лякайтеся, — продовжив лікар швидкої, дістаючи бланк рецепта. — Зараз я випишу ліки, які вона повинна приймати суворо за графіком. А ви за цим простежте.
— Лікарю, дякую вам величезне, — Ліза стояла біля стіни, і її била дрібна нервова дрож. Здавалося, кімната хитається перед очима.
— Може, дати вам заспокійливе? — м’яко запропонував медик, помітивши її стан.
— Ні-ні, не турбуйтеся, — дівчина замахала руками, намагаючись опанувати себе. — Зі мною все буде гаразд.
Лікар уважно подивився на Лізу й тепло усміхнувся. Йому сподобалася ця щира, непідробна тривога за стареньку родичку. «Побільше б таких дбайливих онуків чи племінників, — майнула в нього думка. — А то деякі тільки й мріють, як би швидше заволодіти київськими квадратними метрами, зовсім не думаючи про живих людей».
Провівши бригаду швидкої допомоги, Ліза навшпиньках зайшла до кімнати. Тітка Віра лежала на своєму ліжку і тихо сопла. Дівчина обережно поправила ковдру і вже хотіла непомітно вийти, але, почувши шурхіт, озирнулася. Тітка Віра розплющила очі й невиразно, розтягуючи слова, прошепотіла:
— Лізо… підійди до мене.
— Що, тьотю Віро? Тобі водички? — не зрозуміла дівчина, схиляючись над ліжком.
Тоді старенька кволо поманила її пальцем і очима вказала на стілець. Ліза присіла, затамувавши подих.
— Терміново… запроси до мене нотаріуса, — з неймовірним зусиллям вимовила жінка.
— Нотаріуса? Зараз? — перепитала Ліза, кліпаючи очима. Тітка Віра лише кліпнула на знак згоди і додала, що номер Олексія Івановича є в її старій записній книжці на тумбочці.
Наступного дня старенькій стало трохи краще. Вона навіть змогла проковтнути кілька ложок легкого курячого бульйону, яким Ліза терпляче годувала її з ложечки. А ще через кілька днів до них завітав той самий знайомий нотаріус. Ліза гадки не мала, що відбувалося за зачиненими дверима спальні і про що так довго розмовляли Олексій Іванович із Вірою Матвіївною. Вона лише провела юриста в передпокій, коли той завершив свої справи, і мовчки зачинила за ним двері.
Відтоді на тендітні плечі Єлизавети звалилися абсолютно всі хатні клопоти. Повертаючись з національного університету після важких лекцій, вона одразу бігла на ринок, готувала дієтичні страви, прибирала, прала і прасувала. Тітка Віра потроху відновлювалася. Вона вже могла самостійно, без сторонньої допомоги, пересуватися квартирою, але сил вистачало хіба що на те, аби дійти до кухні й знову впасти у своє улюблене крісло. Як би важко не доводилося Лізі, вона жодного разу не поскаржилася. Для неї найважливішим було те, що тітка Віра жива.
Поступово вони навіть почали виходити на вулицю, щоб подихати свіжим повітрям у сквері неподалік їхньої сталінки.
— Знаєш, Лізонько, я ж завжди так мріяла про дітей, — якось поділилася з нею Віра Матвіївна, спираючись на палицю. — Але, видно, не судилося. Мій чоловік, Микола Петрович, пройшов усю Другу світову… Відновлював зруйновані мости через Дніпро та Десну. Бувало, взимку стояв по пояс у крижаній воді. Після того здоров’я і підірвав. Зрозумів, що ніколи не зможе стати батьком.
Вона важко опустилася на дерев’яну лавку, підставивши обличчя сонячним променям.
— Скільки разів він сам пропонував мені розлучитися! Казав: іди до іншого, стань матір’ю, не губи своє життя. Але як я могла зрадити чоловіка, якого кохала понад усе? Отак і жили ми з ним: лише одне для одного. А на старості літ Бог змилувався і послав мені тебе, мою добру дівчинку.
На жаль, спокій тривав недовго. Перед самим захистом Лізиного диплома тітка Віра знову потрапила до Олександрівської клінічної лікарні. Вночі тиск підскочив до критичної позначки. Весь день захисту Ліза не знаходила собі місця — вона навіть не пам’ятала, як доповідала перед комісією і як відповідала на запитання. Усі її думки були там, у реанімації. Ледве отримавши оцінку, вона помчала до лікарні, де в холодному коридорі їй сухо повідомили: Віра Матвіївна померла сьогодні вдосвіта.
Додому Ліза йшла, не розбираючи дороги. Сльози застилали очі. Деякі перехожі осудливо хитали головами, думаючи, що молода дівчина напідпитку, але Лізі було байдуже. Вона втратила людину, яка стала для неї другою матір’ю.
Після тихого похорону, перебираючи документи у квартирі, Ліза знайшла заповіт. Уньому чорним по білому було написано: Єлизавета Коваленко стає єдиною власницею цієї затишної квартири на Солом’янці. Ось про що тітка Віра тоді шепотілася з нотаріусом!
Саме в цей період вразливості та самотності на горизонті з’явився Антон. Ліза й сама не розуміла, чим могла привабити такого показного хлопця, за яким зітхала половина офісу. А він несподівано почав залицятися саме до «сірої мишки», приносив каву, співчував її втраті й дуже швидко освідчився.
Справжнього весілля не було. Вони просто подали заяву до районного РАЦСу, розписалися у тісній душній кімнатці під формальні привітання реєстраторки і поїхали додому.
— Лізок, ну навіщо нам влаштовувати пафосне торжество і викидати гроші на вітер? — переконував її Антон, обіймаючи за плечі. — Краще ми ці кошти заощадимо і купимо велику, сучасну квартиру в новобудові!
— Антоне, але ж у нас є чудове житло, — щиро дивувалася Ліза. — Навіщо нам іще одна?
— Я не хочу жити в цій старій радянській коробці! Краще купити нову, де я теж буду повноцінним господарем.
— Так ти й так тут господар! — сміялася дівчина, не бачачи підступу.
— Це не те, — хмурнів він. — От продамо цю квартиру, додамо мої заощадження і купимо спільне житло.
Ліза лише знизувала плечима, не погоджуючись продавати пам’ять про тітку Віру. Щоправда, за п’ять років їхнього спільного життя Антон так і не накопичив на міфічну нову квартиру. То йому закортіло взяти в кредит престижну іномарку, то він вкладав гроші у сумнівні біткоїни. А от у ремонт їхньої сталінки чи в нові меблі він чомусь вкладатися категорично не бажав.
Наступного ранку після того, як Антон грюкнув дверима і покинув Лізу, вона прийшла на роботу. Ледве встигла увімкнути робочий комп’ютер, як її викликали до комерційного директора, Артема Сергійовича Макаренка. До речі, він був давнім приятелем її чоловіка.
Ліза зайшла до розкішного кабінету і зупинилася біля дверей. Артем сидів, вальяжно розвалившись у шкіряному кріслі, й захоплено грав у якусь гру на своєму дорогому ноутбуці. Побачивши дівчину, він неохоче відірвався від екрана і жестом вказав на стілець.
— Розумієте, Єлизавето Павлівно… — офіційно і холодно почав він. — У зв’язку з виробничою необхідністю ми змушені скоротити вашу посаду маркетолога. Звісно, згідно з трудовим законодавством, ми мали б попередити вас за два місяці й запропонувати іншу вакансію… Але, на жаль, — Артем картинно розвів руками, — усі вакантні посади в компанії зайняті. Думаю, ми з вами домовимося полюбовно: ви пишете заяву за власним бажанням.
Він нахабно дивився на Лізу, смакуючи свою владу.
— Тебе Антон попросив мене звільнити, так? — тихо, але твердо запитала дівчина.
— Єлизавето Павлівно! — удавано обурився Макаренко. — Тут рішення ухвалюю лише я! Це зроблено виключно для оптимізації штату.
— Та невже? — Ліза гірко посміхнулася. — А не ти, Артеме, на нашому новорічному корпоративі робив мені вкрай непристойні натяки? Обіцяв посаду начальника відділу, якщо я буду більш «поступливою»? А тепер, коли я відмовила, та ще й мій чоловік-зрадник тебе попросив, я раптом стала непотрібною?
— Розмову закінчено! — різко обірвав її Макаренко, почервонівши від люті. — Розрахунок отримаєте в бухгалтерії. Я вже розпорядився.
— Який же ти негідник, — Ліза з огидою подивилася на чоловіка і з силою зачинила за собою двері кабінету.
Вона йшла додому вулицями Києва, і її душили сльози. Ліза ніколи й нікому не робила нічого поганого. Чому ж інші чинять із нею так підло і жорстоко?
Тепер треба було терміново шукати нову роботу. Вона купила в кіоску газету з вакансіями. Перше ж оголошення, що впало їй в око, звучало так: «Терміново потрібна няня для двох хлопчиків (4 і 6 років). Обов’язкова вимога: наявність педагогічної освіти». Далі йшов номер телефону. Ліза зітхнула: педагогічної освіти вона не мала, як і досвіду роботи з дітьми у великому місті. Ця вакансія їй точно не світила.
Перегорнувши всі сторінки і не знайшовши нічого пристойного, Ліза вирішила звернутися до своєї подруги Крістіни. Та працювала у великій столичній будівельній корпорації і, можливо, могла б допомогти з працевлаштуванням. Раніше вони зустрічалися досить часто. Крістіна приходила до них з Антоном у гості на вихідних, пила вино, нахвалювала Лізину кулінарію. Вона завжди казала, що Лізі неймовірно пощастило з чоловіком. Сама ж Крістіна була незаміжньою, хоч і мала натовпи залицяльників. Усі вони хотіли весело проводити з нею час, а от вести під вінець не квапилися.
Щоправда, останні кілька місяців подруга перестала бувати в них удома, на телефонні дзвінки відповідала неохоче, посилаючись на страшенну зайнятість, а потім і взагалі почала їх ігнорувати. Тож Ліза вирішила поїхати до неї особисто.
У суботу вранці вона приїхала до елітного житлового комплексу на Позняках, де Крістіна орендувала квартиру. Піднялася на потрібний поверх, натиснула кнопку дзвінка. За дверима було тихо. Вона подзвонила ще раз і нарешті почула звук замка.
Двері прочинилися. На порозі стояла Крістіна в легкому шовковому пеньюарі. А крізь тонке мереживо чітко виднівся чималий округлий животик.
— Ліза?! — Крістіна дивилася на подругу розгублено і навіть злякано. Вона нервово запахнула пеньюар на грудях. — Що ти тут робиш?
— Ми так і будемо на порозі розмовляти? — сухо запитала Ліза, відчуваючи, як усередині все холоне. — Дозволиш увійти?
— Вибач, але зараз я не можу тебе запросити…
— Дорогенька, хто там прийшов? — раптом пролунав із глибини коридору до болю знайомий голос.
У передпокій вийшов Антон. Він був одягнений у чоловічий махровий халат і сонно потирав очі. Побачивши у дверях законну дружину, він скам’янів, лише розгублено переводячи погляд із Лізи на Крістіну.
Ліза не сказала їм жодного слова. У горлі пересохло. Вона різко розвернулася і, не чекаючи ліфта, швидко збігла сходами вниз.
Її душили ридання, але плакати посеред вулиці вона вважала непристойним. Знайшовши в найближчому сквері тиху лавочку під старим каштаном, вона впала на неї і дала волю сльозам. Їй було нестерпно боляче. Втратити в один день і чоловіка, і єдину подругу… А найгірше — усвідомлювати, що всі ці місяці вони сміялися з неї за її спиною.
Вона навіть не почула, як поруч на лавку присіла літня жіночка у квітчастій хустці. Бабуся лагідно, по-материнськи погладила Лізу по плечу.
— Знаєш, доню, — спокійним, глибоким голосом промовила старенька, — ніхто в цьому світі не вартий твоїх сліз. А той, хто справді вартий, ніколи не змусить тебе плакати.
Вона, наче маленькій дівчинці, простягнула Лізі м’ятну цукерку. Дівчина машинально взяла льодяник і, витираючи мокре обличчя, гірко зітхнула:
— Мене чоловік кинув… Пішов до моєї найкращої подруги.
— Ситуація, звісно, паскудна, — кивнула жіночка. — Але і вбиватися через такого бовдура не варто. Знаєш, за часів моєї молодості співали одну дуже мудру пісеньку. Зараз згадаю…
Вона примружила очі й тихо, з теплою усмішкою, процитувала:
— Якщо до іншого йде наречена, то ще невідомо, кому пощастило! Так само і з чоловіками, повір старому досвіду.
Бабуся піднялася з лавки і повільно попрямувала алеєю.
— Дякую вам! — гукнула їй услід Ліза. Старенька лише махнула рукою, розчиняючись у натовпі перехожих.
У понеділок зранку Ліза рішуче відправилася до районного РАЦСу і подала заяву на розлучення. А ввечері, повернувшись у свою тиху квартиру на Солом’янці, зібрала всі речі Антона, які він не забрав. Вона акуратно спакувала їх у великі чорні пакети і поставила біля вхідних дверей, щоб найближчими днями просто залишити їх під дверима її колишньої подруги. Більше з Антоном її в цьому житті нічого не пов’язувало.