Ніна Федорівна вирішила відверто поговорити з донькою, щойно трапиться слушна нагода. І довго чекати не довелося. Наступного вечора, коли батько, натомившись за день по господарству, вже відправився спати, вони сиділи в Лізиній кімнаті в напівтемряві і тихо розмовляли про своє, про жіноче. Ліза з ностальгією розпитувала матір про власне дитинство, якою вона була, чи дуже вередувала.
Ніна Федорівна із задоволенням поринула у спогади, розповідаючи про Лізині кумедні дитячі витівки, а потім, ніби між іншим, зовсім буденним тоном запитала:
— Доню, а по батькові-то яке в дитинки буде в свідоцтві про народження?
— Максимович… або Максимівна, — на автоматі випалила Ліза і тієї ж миті з жахом прикусила губу, зрозумівши, що непоправно проговорилася.
Ніна Федорівна завмерла, пильно подивилася в очі доньці і прямо, без жодних передмов, запитала:
— А сам Максим знає, що це його рідна дитина?
Ліза безсило закрила обличчя руками, важко, судомно зітхнула і крізь сльози розповіла матері все. Як тієї ночі Максим сплутав її зі своєю покійною дружиною, як її власне таємне кохання не дозволило їй піти, і як зранку він нічого не пам’ятав.
— Лізо, Господи, ну як же так можна! — сплеснула руками матір, хитаючи головою. — Ти ж повинна була йому в усьому зізнатися зранку! Це неправильно, доню. Він має повне право знати, що ти носиш під серцем його дитину!
— Ні, мамо, ні за що! — твердо, майже з відчаєм відповіла Ліза, витираючи сльози. — Максим Григорович — надзвичайно порядна і відповідальна людина. Якби він дізнався правду, то стовідсотково запропонував би мені залишитися в його домі, можливо, навіть узяв би шлюб, щоб разом виховувати спільну дитину. Але… це все було б виключно з почуття обов’язку, а не з любові. Розумієш? А я так жити не зможу. З кожним днем я б кохала його все сильніше, отримуючи натомість лише холодну ввічливість і біль. Нас об’єднувала б тільки дитина, а в очах Максима я назавжди залишилася б усього лише нянею. Тільки тепер уже для трьох дітей.
— Ну, не знаю, донечко, — гірко зітхнула матір, гладячи її по плечі. — Дивись, як би потім гірше не було. А раптом у вас із часом усе б і склалося?
— Це абсолютно неможливо, — Ліза міцно обійняла матір. — Я ж бачила його очі тієї ночі. Він досі віддано і палко кохає свою дружину. Зате скоро в мене з’явиться мій власний малюк, про якого я так довго мріяла!
— Ой, не знаю, Лізо… — знову повторила матір.
— Мамочко, в мене до тебе одне величезне прохання. Благаю тебе, нікому ніколи не кажи про те, що я тобі щойно розповіла. Навіть татові! Обіцяєш? — Ліза благально подивилася на неї.
— Добре, обіцяю, — вимушено усміхнулася Ніна Федорівна, хоча серце її було не на місці.
Ліза часто зідзвонювалася з Ганною Петрівною. Жінки подовгу розмовляли, і економка в деталях розповідала про те, що відбувається в їхньому київському будинку. Нова няня, Поліна Вікторівна, чудово поводилася з хлопчиками, допомагала Сашкові робити складні уроки для гімназії, читала Пашеньці казки, але… дітям із нею було відверто нудно. З огляду на свій поважний вік, няня не брала жодної участі в їхніх галасливих іграх надворі, як це робила Ліза. Вона лише стояла осторонь зі схрещеними руками і пильно стежила, щоб малюки не забруднилися і не впали.
А Максим зовсім змарнів і засумував. Він перестав приїжджати додому на обід, а ввечері, нашвидкуруч повечерявши, одразу замикався у своєму кабінеті. А ще Ганна Петрівна пошепки повідала дивовижну новину: він прибрав зі свого робочого столу ту саму фотографію Наталі в срібній рамці. З його спальні вона теж зникла. Тепер Ганна Петрівна і сама не знала, що думати. Зате коли хлопчики в його присутності починали згадувати Лізу і її веселі вигадки, він щиро усміхався, і його втомлені очі помітно теплішали.
Одного холодного листопадового ранку Ліза поїхала до столичного лікаря на чергове планове обстеження, а свій мобільний телефон похапцем забула вдома на столі. Ніна Федорівна якраз смажила на кухні котлети, коли апарат наполегливо задзвонив. На яскравому дисплеї висвітилося: «Ганна Петрівна».
Спочатку жінка не хотіла відповідати на чужий дзвінок, але телефон дзвонив так довго і вимогливо, що вона, злякавшись, чи не сталося чогось екстреного, витерла руки і натиснула на зеленую кнопку.
— Лізонько! Ну чого ж ти так довго не береш слухавку? Я вже хвилюватися почала! — голос Ганни Петрівни справді звучав вкрай стурбовано.
— Це не Ліза, а її мама, — сухо, але ввічливо відповіла Ніна Федорівна.
— Ой, доброго дня! А з Лізою все добре? — миттєво занепокоїлася Ганна Петрівна.
— Так, усе нормально, — трохи пом’якшала Ніна Федорівна. — Вона поїхала до Києва в клініку, а телефон удома забула.
— Сподіваюся, вона з чоловіком поїхала? А то зараз на трасі так слизько… — зітхнула співрозмовниця.
— З яким іще чоловіком? — не зрозуміла Ніна Федорівна.
— Ну… з чоловіком, — вже невпевнено промовила Ганна Петрівна. — Точніше, з батьком дитини.
— А ви хіба не знаєте, хто батько Лізиної дитини? — щиро здивувалася Ніна Федорівна. — Ліза ж казала, що ви стали дуже близькими, коли вона жила у вашому домі.
— Звідки ж мені знати? — сторопіла Ганна. — Ліза мені нічого про нього не розповідала, плакала тільки. Я так собі грішним ділом припускала, що це її колишній чоловік… Антон, здається?
— Антон?! — розсміялася Ніна Федорівна. — Та ні, Ліза вже й думати про того зрадника забула!
— А хто тоді? — продовжувала дивуватися Ганна Петрівна. — Вона ж начебто більше ні з ким не зустрічалася в Києві… Навіть свої законні вихідні намагалася проводити в нас із дітьми. Коли б вона встигла?
— Та так це ж ваш Максим! — не витримавши, на емоціях випалила Ніна Федорівна і тієї ж миті з жахом прикусила язика, усвідомивши, ЩО саме вона щойно бовкнула.
— Як… Максим? — Ганна Петрівна на тому кінці дроту, здавалося, втратила дар мови.
Зрозумівши, що відступати вже нікуди, Ніна Федорівна приречено затараторила:
— Ви тільки нічого такого не подумайте! Ми на нього зовсім не в образі! Навіть величезне людське спасибі хотіли б йому сказати за онука!
— Я нічого не розумію… — голос Ганни Петрівни тремтів від шоку. — Я нічого такого за ними жодного разу не помічала!
— Ліза мені зізналася, що це вийшло абсолютно випадково, вночі… — і Ніна Федорівна, вже не маючи сил стриматися, повідала співрозмовниці все, що потай розповіла їй донька.
— Боже мій… Так от воно що! Значить, це була правда! — голосно ахнула літня жінка. — А я ж тоді, стара дурепа, навіть не звернула уваги на слова Максима! Він же зранку ходив сам не свій і казав, що жінка, яка йому вночі привиділася, була така ніжна і тепла-тепла… Що ж тепер робити?! — вона раптом голосно схлипнула.
— Я вам нічого не казала! — не на жарт злякалася Ніна Федорівна. — Я ж Лізі присягалася, що збережу її таємницю до кінця днів! Але от же ж, не втрималася, язиката хвеська, і пробовкалася! Але тільки вам! Більше нікому! Навіть мій чоловік ні сном ні духом не відає!
— Треба негайно все розповісти Максиму! — рішуче, по-бойовому заявила Ганна Петрівна.
— Ні! Навіть не думайте! — не менш рішуче і суворо відрізала Ніна Федорівна. — Ліза цього не переживе. Вона не хоче шлюбу з жалості. Ми самі виростимо цю дитину в селі, і нам від вас ні грошей, ні допомоги не потрібно!
Ніна Федорівна різко натиснула відбій і схопилася за серце.
Минуло кілька днів. Ліза сиділа на кухні і допомагала мамі чистити картоплю на вечерю, коли почула знайомий, потужний шум двигуна великої машини, яка зупинилася просто біля їхнього паркану.
— Мамо, здається, до нас хтось приїхав, — вона здивовано глянула на Ніну Федорівну.
— Та не вигадуй. Хто до нас може приїхати надвечір? Тобі здалося, — нервово змахнула руками мати, відводячи погляд.
— Піду все-таки подивлюся у вікно, — Ліза важко піднялася з табуретки.
Але не встигла вона зробити й кроку, як вхідні двері з тріском розчахнулися, і в кімнату, наче два маленькі урагани, влетіли Сашко і Паша. Слідом за ними, витираючи сльози радості, зайшла Ганна Петрівна.
— Лізо!!! — діти з вереском кинулися до неї, обхопивши її за ноги. — Ми за тобою так сильно-сильно скучили!!!
Дівчина стояла посеред кухні з ножем у руці, кліпаючи очима і не вірячи в реальність того, що відбувається.
— Лізонько, дівчинко моя золота, — Ганна Петрівна підійшла і міцно обійняла її, не стримуючи ридань. — Я теж за тобою страшенно скучила…
Хлопчаки вже обіймалися з бабусею Ніною, навперебій розповідаючи їй, що приехали за своєю Лізою і зараз заберуть її назад до Києва, у свій великий дім.
— Як це — заберете Лізу? — удавано здивувалася Ніна Федорівна. — Та хто ж її з вами відпустить?
— Агов, давай, проходь, чого ти там мнешся на порозі? — раптом пролунав із сіней басовитий голос Павла Юхимовича.
Двері знову відчинилися. До хати зайшов усміхнений Павло Юхимович, а слідом за ним… Максим. Він був одягнений у строге темне пальто, а в руках тримав просто неймовірних розмірів букет білих троянд. Чоловік зупинився на порозі і мовчки, не відриваючись, дивився на Лізу.
— Ану-ка, хлопці, ходімо в іншу кімнату! Куртки ваші познімаємо, а то в нас у хаті натоплено, жарко, — Ніна Федорівна миттєво взяла дітей за руки і повела їх у вітальню.
За нею без зайвих слів прослідувала Ганна Петрівна, багатозначно, зі сльозами на очах подивившись на Максима.
— Ой, я ж лопату надворі забув! — раптом «схаменувся» Павло Юхимович, хитро примружившись. — Піду приберу в сарайчик…
Підморгнувши збентеженій Лізі, він швидко вийшов за двері. Максим і Ліза залишилися на кухні абсолютно самі. Чоловік повільно підійшов ближче і простягнув їй розкішний букет. Ліза тремтячими руками взяла квіти і глибоко вдихнула їхній тонкий, ніжний аромат, відчуваючи, як земля тікає з-під ніг.
— Лізо… — його голос був хрипким від хвилювання. — Коли ти покинула наш дім, я нарешті зрозумів, наскільки ти стала мені дорогою. Я місця собі не знаходив. Я страшенно засмутився і злився, думаючи, що ти належиш іншому чоловікові і навіть чекаєш від нього дитину. Ти навіть не уявляєш, яким я був щасливим… ні, я був на сьомому небі від щастя, коли вчора дізнався від Ганни Петрівни всю правду! Коли дізнався, що ти чекаєш дитину саме від мене, і що жодного іншого чоловіка у твоєму житті просто немає!
Він зробив ще один крок назустріч.
— Ти пробач мені, що все так безглуздо, так дико сталося тієї ночі. Але повір мені: я вже давно у своїх снах бачив тільки тебе. Я мріяв про тебе, хотів тебе обійняти, але навіть самому собі боявся зізнатися в тому, що знову покохав. Твій батько мав рацію тоді, після лазні… Він сказав, що настав час відчинити своє серце. Я відчинив його, Лізо. І саме ти назавжди в ньому оселилася. Тільки ти.
Максим несподівано опустився перед нею на одне коліно, просто на дерев’яну підлогу сільської кухні.
— Лізо… Я безмежно кохаю тебе. Прошу тебе: стань моєю дружиною.
Дівчина дивилася на нього, ковтаючи сльози, і раптом голосно ойкнула від несподіванки. Це малюк у її животі сильно, дуже відчутно штовхнувся. Вона рефлекторно схопилася за живіт і щасливо, крізь сльози розсміялася.
— Ну от… Бачиш, навіть малюк обома руками підтримує свого тата.
Потім вона подивилася Максиму просто в очі, поклала долоню на його щоку і тихо, але впевнено вимовила:
— Я прощаю тебе. — Вона зробила паузу, посміхнулася і додала: — І я згодна вийти за тебе заміж.
Тієї ж миті до кухні з веселим галасом вбігли діти, оточивши батька і Лізу.
— Ти тепер завжди будеш із нами жити? — з надією запитали вони, дивлячись на неї знизу вгору.
— Так, мої рідні, — підтвердила Ліза, обіймаючи їх. — Тепер я завжди-завжди буду поруч із вами.
— Ура-а-а! — застрибали хлопчики. — Бабусю Ніно! Петрівно! Ви чули?! — звернулися вони до жінок, які стояли на порозі кімнати і зворушено витирали хустинками мокрі від сліз очі. — Ліза тепер наша!
Маленький Паша підійшов до Лізи і дуже обережно, з цікавістю погладив її великий живіт.
— А в тебе точно там малесенька дитиночка народиться? Животик у тебе ну ду-у-уже великий! Може, ти краще нам справжнього слоника народиш?
Усі дорослі в хаті просто вибухнули щирим, щасливим реготом.
Ніна Федорівна радісно заметушилася, накриваючи на святковий стіл, а Ганна Петрівна охоче взялася їй допомагати. Максим міцно обійняв Лізу за плечі і прошепотів їй на вухо:
— Сподіваюся, що в нас з’явиться красуня-донечка, яка буде дуже схожа на свою чудову маму. Адже два прекрасних сини в нас із тобою вже є, правда? — він уважно подивився на неї.
— Правда, — абсолютно серйозно відповіла Ліза. — У нас найкращі у світі сини, і я їх обожнюю.
Минуло кілька місяців. У великому київському будинку Соколовських панувала радісна, святкова метушня. Усі з нетерпінням чекали приїзду Лізи з немовлям із приватного пологового будинку, куди з самого ранку поїхав схвильований Максим.
Напередодні із села приїхали Ніна Федорівна та Павло Юхимович. Вони обидва буквально допитувалися у Ганни Петрівни, хто ж у них народився: довгоочікуваний онук чи онучка?
— Та не знаю я! Кажу ж вам! — відмахувалася від них жінка, нарізаючи салати. — Мені Максим теж нічого конкретного по телефону не сказав! Зателефонував, прокричав у слухавку, що все пройшло чудово, Лізонька почувається прекрасно, з малятком усе гаразд… і додав хитрим голосом, що вдома на нас усіх чекає грандіозний сюрприз!
Нарешті до ґанку під’їхав чорний автомобіль. Із машини першим вийшов неймовірно гордий Максим, тримаючи на руках конверт із немовлям, перев’язаний яскравою блакитною стрічкою. Усі рідні миттєво оточили щасливого батька і з непередаваним розчуленням дивилися на малюка, який солодко спав, кумедно прицмокуючи крихітними губками.
— Ой, на тебе, Максиме, дуже схожий! — пошепки, щоб не розбудити хлопчика, вимовила Ніна Федорівна.
— Як назвати хлопчину вирішили? — запитав Павло Юхимович, ніжно торкаючись пальцем до маленької щічки онука.
— Ми з Лізою вирішили, що назвемо його Миколкою. На честь мого діда, — з гордістю відповів Максим.
— До речі, а де ж наша Ліза? — раптом схаменулися жінки, озираючись на машину.
— Я тут, — пролунав ніжний голос.
На порозі будинку стояла Ліза, яка щойно вийшла з машини. Вона теж тримала на руках мереживний конверт із дитиною… тільки він був перев’язаний красивою рожевою стрічкою.
— Так у вас що… двійня?! — всі просто остовпіли від несподіванки, перериваючи погляд із блакитного конверта на рожевий і навпаки.
— Хлопчик і дівчинка! Королівська двійня! — розсміявся Максим, обіймаючи дружину вільною рукою.
— Ну, доню… от ти і даєш! — тріумфував дідусь Павло, витираючи скупу чоловічу сльозу. — Відразу нам і онука, і онучку подарувала! Оце так ювелірна робота!
Тепер усі родичі щільним кільцем оточили Лізу, розглядаючи крихітну дівчинку.
— Донечка — вилита мама! — розплакалася від щастя Ніна Федорівна.
— Напевно, Катериною назвете? — припустив Павло Юхимович, згадуючи їхні старі сімейні імена.
— Ні, тату, — дуже тихо, але впевнено відповіла Ліза, глянувши на Ганну Петрівну і Максима. — Я вирішила назвати нашу донечку Наталочкою.
Усі в абсолютному, враженому здивуванні замовкли. Ганна Петрівна тихо зойкнула і закрила обличчя руками, плачучи від невимовної вдячності. Максим здригнувся, повернувся до Лізи і з безмежною любов’ю та благоговінням подивився їй у вічі.
— Дякую тобі, кохана моя, — прошепотів він, цілуючи її в скроню. — Дякую за те, що ти наповнила моє понівечене життя таким величезним світлом і радістю. Дякую за цих маленьких янголів, яких ти мені щойно подарувала. І безмежно дякую за ту безкорисливу материнську любов, яку ти щодня даруєш нашим старшим синам.
Ліза з ніжністю подивилася на свого законного чоловіка і щасливо поклала голову йому на надійне плече.
Колись, дуже давно, у своєму минулому, темному житті, вона гірко плакала і потай мріяла народити хоча б одну-єдину дитину. А зараз у неї було цілих четверо: три чудових синочки і маленька красуня-донечка. А ще — поруч із нею стояв коханий, найкращий у світі чоловік.
І тепер вона точно знала, що означає бути абсолютно, беззаперечно щасливою.