Ліза вирішила серйозно поговорити з хлопчиками вже наступного дня. Дочекавшись, коли Сашко повернеться з гімназії, вона нагодувала їх смачним обідом, і вони всі разом піднялися на другий поверх до просторої дитячої. Усадивши хлопчиків за їхній маленький столик, вона присіла поруч і, збираючись із духом, лагідно сказала:
— Ви в мене вже зовсім великі, дорослі хлопці. Тому я хочу поговорити з вами серйозно, як із дорослими чоловіками.
Вона з неймовірною, щемливою ніжністю подивилася на братів, які відклали свої іграшки і уважно слухали.
— Хочу повідомити вам, що дуже скоро у вас з’явиться нова няня.
— У нас буде дві няні одночасно? Для мене і для Паші? — нахмурив світлі брівки Сашко.
— Ні, мій хороший, у вас буде одна няня. Але не я, а зовсім інша, чужа тьотя.
— А ти куди подінешся? — безхитрісно і трохи злякано запитав маленький Паша, кліпаючи оченятами.
— Так вийшло, що я скоро муситиму покинути вас і повернутися до себе додому.
Ліза з болем дивилася на хлопчиків, пильно стежачи за їхньою реакцією.
— Ти зникнеш назавжди, як наша мама? — раптом голосно захлипав носом Сашко, і його підборіддя затремтіло. — Ти теж станеш недосяжною зірочкою на небі?
Дивлячись на старшого брата, Пашенька теж не витримав і гірко, нарид заплакав, розтираючи кулачками сльози по пухких щоках.
— Ну що ви, мої любі, що ви таке кажете! — Ліза миттєво кинулася до них і міцно обійняла обох, притискаючи до своїх грудей. — Звісно ж, ні! Нікуди я не зникну. Просто… просто в мене з’явиться своє малесеньке дитятко, і я повинна буду доглядати за ним, бо воно буде зовсім безпорадним.
Хлопчики миттєво перестали плакати і з величезним подивом витріщилися на Лізин живіт.
— Але я завжди-завжди буду любити вас обох! І навіть буду приїжджати до вас у гості, — заспокоювала вона братів, сама ледве стримуючи сльози, що зрадницьки підступали до горла.
— Ти будеш приїжджати до нас зі своєю дитиною? — вже з цікавістю, витираючи мокрі щоки, запитав Сашко.
— Так, — гаряче підтвердила Ліза. — І ми всі разом будемо гратися у дворі, як і раніше. Не одразу, звісно, а коли маля трохи підросте і навчиться ходити.
— Ого, це ж так довго чекати, — важко зітхнув Сашко, уявляючи цілу вічність.
— Але ж ви теж дуже швидко виросли! Ось ти, Сашенько, вже до школи ходиш, уроки робиш. Зовсім скоро і Пашенька стане школярем.
Она лагідно погладила хлопчиків по головах.
— А може, і ви колись до нас у гості приїдете? Домовилися?
— Здорово! — знову зраділи діти, чий смуток швидко змінився на дитячу цікавість. — Ми будемо їздити одне до одного в гості!
Рівно через два тижні Ліза стояла у великому мармуровому холі, одягнена у своє осіннє пальто, і прощалася з людьми, які за цей час стали їй ближчими за рідних. Сашко і Пашенька знову плакали. Вони міцно обіймали свою улюблену няню Лізу за ноги, а вона, присівши навпочіпки, втирала їм сльози і раз у раз примовляла:
— Не плачте, мої хороші козаки. Я вас дуже-дуже люблю і завжди буду любити.
Але хлопчики все одно не могли заспокоїтися, все тісніше притискаючись до неї, немов боялися відпустити.
— Ми з вами дуже скоро побачимося, — пообіцяла вона хлопцям, подумки давши собі непорушне слово, що обов’язково знаходитиме час і відвідуватиме цих дітей, до яких прикипіла всім серцем.
Нова няня, Поліна Вікторівна, лагідно обійняла хлопчиків за плечі і м’яко повела їх нагору, до дитячої кімнати. Лізі ця жінка теж одразу сподобалася: добра, спокійна, з мудрими очима. У неї самої було двоє онуків, щоправда, вони жили дуже далеко, у Канаді, і вона за ними страшенно сумувала. Тож Ліза була впевнена: ця жінка точно не кривдитиме Сашка та Павлика. На сходах діти зупинилися, помахали Лізі ручками і надіслали кілька повітряних поцілунків.
— Здається, Поліна Вікторівна припала хлопцям до душі, — Ганна Петрівна з надією подивилася на сходи, звертаючись до Лізи.
— Так, — тихо погодилася та. — Вона хороша людина. Я за них спокійна.
— Лізонько… як же я буду за тобою сумувати! — Ганна Петрівна раптом не витримала, гірко заплакала і міцно обійняла дівчину.
Ліза теж розплакалася. Вона неймовірно прив’язалася до цієї літньої жінки, яка в перший день здалася їй такою надмірно суворою і холодною.
— Я за вами теж буду страшенно сумувати. Але ми ж будемо часто зідзвонюватися! У вас же є мій номер телефону?
— Бережи себе, дівчинко моя рідна. І маля своє бережи, — Ганна Петрівна акуратно, з трепетом погладила Лізу по вже помітному животику.
З дверей свого кабінету вийшов Максим Григорович і повільно підійшов до Лізи. Ганна Петрівна делікатно відступила вбік і пішла на кухню, залишивши їх наодинці. Він простягнув дівчині пухкий білий конверт.
— Це ваша зарплата за останній місяць. Ну і премія… так би мовити, за вашу бездоганну роботу і величезне серце.
Він дивився Лізі просто в очі і подумки знову безжально картав себе за те, що через власну сліпоту і дурість упустив її.
Вона теж дивилася на нього, гостро розуміючи, як сильно їй його бракуватиме. Адже вона давно і безнадійно була закохана в цього сильного, але зраненого чоловіка. Вона старанно приховувала це кохання навіть від самої себе, чудово усвідомлюючи, що не має жодного шансу завоювати його серце, яке назавжди, як їй здавалося, віддане іншій жінці. Її кохання було абсолютно безмовним. Від цього Лізі було нестерпно боляче, але водночас вона була безмежно вдячна долі, що хоча б зараз носить під серцем частинку цього коханого чоловіка.
— До побачення, Єлизавето Павлівно… Хоча ні. Лізо. Просто Лізо, — раптом виправився він, і його голос здригнувся.
Він згадав її перше прохання під час знайомства. Максим несподівано взяв її руку і міцно, гаряче затримав у своїй.
— Дякую вам за моїх синів. І за те, що ви всіх нас знову повернули до нормального життя.
Ліза хотіла щось відповісти, але не змогла. Їй перехопило дихання, у горлі став колючий клубок. Вона різко відвернулася, забрала руку і попрямувала до дверей, щоб Максим Григорович не побачив її гарячих сліз, які вже лилися по щоках.
Вірний Кирило довіз її до самої сталінки на Солом’янці, як завжди мовчки допоміг донести важкі речі до дверей квартири і ввічливо попрощався. Ліза залишилася абсолютно одна в порожній, гулкій квартирі. Тільки тепер, зачинивши за собою двері, вона могла дати повну волю своїм почуттям і ридати вголос, скільки заманеться.
Здавши чергові планові аналізи в столичній клініці та пройшовши УЗД, Ліза вирішила одразу поїхати на Житомирщину, до батьків. Вони ще нічого не знали про її вагітність, і приховувати це далі було неможливо.
Побачивши доньку на порозі рідної хати посеред тижня, Ніна Федорівна миттєво сполошилася, витираючи руки об фартух.
— Лізо, Боже мій, щось трапилося?! Ти ж до нас ніколи посеред тижня не приїжджала! Що з роботою?
— Заспокойся, мамо, все чудово, — м’яко усміхнулася донька, знімаючи куртку. — Просто я за вами дуже-дуже скучила, от і вирішила приїхати у відпустку.
— А як же дітлахи київські? З ким вони там лишилися? — схвильовано запитала жінка, яка вже встигла полюбити Сашка і Павлика.
— Вони залишилися з Поліною Вікторівною, своєю новою нянею.
— Нічого не розумію… — насупилася Ніна Федорівна, і в її очах з’явилася тривога. — Тебе що, звільнили?! Чи ти сама пішла?
Ліза нічого не встигла відповісти. У кімнату з двору зайшов батько і, побачивши доньку, радісно зупинився біля порога.
— Доню! Як це ти надумала до нас так раптово приїхати? Ану, дай-но я тебе міцно обійму!
Він зробив широкий крок уперед, розкинувши могутні руки, щоб пригорнути до себе Лізу. Але вона, інстинктивно відступивши на крок назад, виставила перед собою долоні, намагаючись уберегти вже чималий, випираючий з-під светра живіт від міцних батьківських обіймів.
Павло Юхимович завмер. Він опустив очі, уважно подивився на фігуру доньки і зблід.
— Лізо… ти що, вагітна? — ошелешено запитав він. — Лізонько, це правда?!
Ніна Федорівна в повному здивуванні змахнула руками і прикрила рот долонею.
— Правда, тату. Правда, мамо, — Ліза лагідно погладила себе по животу. — Невже так помітно?
— Ти що… ти знову зійшлася з тим негідником Антоном?! — обережно, з ноткою жаху в голосі запитала мати.
— З якого це дива ти таке взяла?! — щиро обурилася Ліза, аж розсміявшись від такого припущення. — Ні, звісно! Я про нього вже давно забула, як про страшний сон.
— А тоді… хто ж батько дитини? — збентежено запитала Ніна Федорівна, переглядаючись із чоловіком.
— Мам, давайте потім про це поговоримо, добре? — зупинила її дівчина, відчуваючи страшенну втому. — Я дуже втомилася з дороги, мене в автобусі трохи захитало. Хочу просто прилягти. Поперек щось ниє.
— Чого ти заладила: «Хто батько, хто батько»? — раптом добродушно передражнив дружину Павло Юхимович, і його очі засяяли від радості. — Яка різниця, хто він такий?! Головне, що в нас із тобою нарешті буде рідний онук або онучка! Слава Богу!
— Доню, може, ти їсти хочеш? — миттєво переключилася на турботу Ніна Федорівна. — Я зараз швиденько розігрію борщик!
— Ні, мам, потім. Я все ж таки піду прилягу.
Ліза пройшла до своєї старої кімнати, впала на м’яке ліжко і миттєво, провалюючись у глибокий сон, заснула. Вона навіть не відчула, як мати тихенько зайшла і дбайливо вкрила її теплою пуховою ковдрою.
Прокинулася вона, коли за вікном уже було зовсім темно. У вітальні тихо, впівголоса розмовляли батьки, а з кухні долинав неймовірно смачний запах домашньої їжі. Ліза солодко потягнулася і зрозуміла, що страшенно зголодніла.
— Сідай, донечко, зараз я тобі супчика свіжого, гарячого наллю, — заметушилася Ніна Федорівна, побачивши, що донька вийшла з кімнати. — А ще я твоїх улюблених оладок напекла з яблуками!
Ліза з величезним задоволенням з’їла миску наваристого супу, запила пишні оладки справжнім парним молоком, яке мама щойно принесла від сусідки, і задоволено відкинулася на спинку дерев’яного стільця. Батько з матір’ю сиділи навпроти і не могли намилуватися своєю донькою. Вагітність її дуже прикрашала: обличчя стало м’якшим, а в очах з’явилося особливе, внутрішнє світло.
— Ну, і хто в нас із бабусею буде? Онук чи онучка? Зізнавайся! — з усмішкою поцікавився Павло Юхимович.
— Не знаю, тату, — Ліза знову погладила кругленький живіт. — Мені абсолютно все одно. Я навіть на УЗД в клініці не стала питати стать дитини. Хай буде сюрприз. Хто народиться — той і буде наш, найулюбленіший.
— І то правда, — тепло усміхнулася Ніна Федорівна. — Ми і хлопчику, і дівчинці будемо безмежно раді. Головне, щоб дитиночка народилася здоровою і міцною.
— Треба завтра на горищі дитяче ліжечко пошукати. Те саме, дерев’яне, в якому ще ти спала, — по-діловому стурбувався Павло Юхимович, плануючи роботу.
— Тату, ну зарано ще ліжечко діставати, я ж тільки на екваторі! — розсміялася Ліза.
— Нічого не зарано! — насупив брови батько, вдаючи суворість. — Мені його ще пошкурити треба, підремонтувати, лаком покрити, щоб як нове було! До речі, матір, — звернувся він до дружини, — ти не пам’ятаєш, куди ми запрятали коробку з Лізиними дитячими іграшками?
— Ой, не турбуйтеся про це! — схаменулася Ліза. — Мені мій колишній шеф, Максим Григорович, виплатив таку щедру премію під час звільнення, що нам на все вистачить: і на нове ліжечко, і на найкращі іграшки, і на візочок!
Від уважного погляду матері не сховалося те, як миттєво спалахнули, засяяли очі Лізи, коли вона вимовила ім’я Максима. Жінка відчула, що тут криється якась велика таємниця.