Але в глибині душі вона відчувала гострий біль за маленьку Соню. Кішка абсолютно не заслуговувала на таке холодне психологічне ставлення. Олена розуміла, що перед нею стоїть надзвичайно важке завдання: знайти спосіб, щоб чоловік хоча б змирився з присутністю тварини.
Але час ішов, і господаря все більше дратувала сама думка про вихованку в його квартирі. Соня щиро раділа лише тоді, коли він надовго йшов з дому. А якщо Павло їхав у тривале відрядження кудись на захід України, то кілька днів можна було насолоджуватися абсолютним спокоєм і тишею.
Господиня ж, навпаки, була неймовірно щедра на ласку і завжди смачно годувала. Соні жилося б просто чудово, але одного вечора терпець Павла остаточно увірвався.
— Або ти щось робиш із цією постійною шерстю по всій квартирі, або я сьогодні ж виставлю цю тварину за двері, у під’їзд! — безапеляційно заявив він.
Того ж вечора до них додому приїхала незнайома дівчина з великою валізою. У неї були дуже ніжні руки, які спочатку так ласкаво гладили Соню. Але незабаром розумна кішечка відчула підступ, зрозумівши, що за цією удаваною ласкою криється загроза.
Дівчина виявилася майстром із грумінгу. Вона професійно, але міцно зафіксувала Соню на столі, а на шию одягла спеціальний пластиковий комірець, щоб та не могла кусатися. Соня виривалася, жалібно і голосно кричала, намагалася дряпати стіл, але все було марно. Запрацювала гучна машинка, і її розкішна, м’яка, плюшева шерсть почала падати на підлогу.
Голосно скаржачись на свою долю, зовсім лиса і змерзла кішка сховалася у свій будиночок. Вона ображено дивилася на свою господиню величезними очима. Чому Олена завжди робить так, як наказує цей злий чоловік? І на кого вона тепер взагалі схожа?
Кілька днів Соня категорично відмовлялася покидати свій сховок. Вона виходила лише глибоко вночі, щоб поїсти з миски та сходити в лоток, а щойно наступав ранок — знову ховалася.
— Сонечко, моя ти бідна дівчинко, — примовляла Олена через кілька днів, ніжно погладжуючи улюбленицю по голій спинці. — Вже цими вихідними ми поїдемо на нашу дачу, і тобі там обов’язково сподобається, обіцяю.
І Соні там дійсно неймовірно сподобалося. Простора ділянка в дачному кооперативі «Сосновий бір», що під Києвом, була наповнена сотнями нових, п’янких запахів і звуків. Вона могла вільно бігати там і гратися без жодних обмежень чи страху.
Поступово її глибока образа почала вщухати, і вона знову стала повністю довіряти Олені. На дачі все було зовсім інакше: повітря було кришталево чистим, молода трава приємно лоскотала лапки, а час тік безтурботно, повільно і спокійно.
Соня з величезним інтересом досліджувала зелені газони біля невеликого цегляного будиночка. Різноманіття місцевої живності приводило її в невимовний захват. Вона могла годинами нерухомо сидіти, зосереджено спостерігаючи за метушливими пересуваннями жучків і комашок у густій траві, або радісно ганятися за метеликами.
Незабаром у неї навіть з’явився новий справжній друг — дуже бешкетний горобець Василько. Соня часто сиділа в імпровізованій засідці під кущем малини, терпляче чекаючи на нього. Але щоразу промахувалася, коли намагалася зловити пташку своїми чіпкими лапками. Горобець ніби відверто насміхався з неї. Він весело цвірінькав щось на своїй незрозумілій пташиній мові, то різко знижуючись, то стрімко злітаючи у високе блакитне небо, щоразу дивуючи кішку своїми віражами.