Соломія у відповідь лише махнула рукою, відчинила дверцята і вийшла з машини у мряку. Назар, як і обіцяв, не став вимагати грошей. Він щиро пробачив їй цю поїздку, розуміючи, що в такому складному становищі дівчині точно не до зайвих витрат. Мало того, що вагітна, так ще й недавно звільнилася з колонії. Куди їй ще за таксі платити? Поки вона йшла до масивних скляних дверей банку, він продовжував уважно дивитися їй услід.
Він спеціально не рушав з місця, чекав, що ж буде далі. Його багата уява вже малювала картинку: ось зараз завиють тривожні сирени, примчать екіпажі патрульної поліції з мигалками і карети швидкої допомоги. Але минуло п’ять хвилин — навколо панувала звична столична метушня.
Люди з парасольками спокійно йшли у своїх справах, і жодних ознак пограбування не спостерігалося. Остаточно переконавшись, що Соломія не збирається влаштовувати збройний наліт, Назар натиснув на газ і поїхав далі. Та щойно він подолав найближче перехрестя, як з досадою вдарив долонею по торпеді:
— От і виконав замовлення для важливого клієнта… Він тепер точно начальнику поскаржиться, і той стовідсотково залишить мене без премії, а то й без зарплати.
До VIP-клієнта хлопець приїхав із суттєвим запізненням. Чоловік у дорогому костюмі не сказав жодного грубого слова, але так невдоволено і крижано подивився на Назара, що цього вистачило з лишком. Стало абсолютно зрозуміло: попереду чекають грандіозні розбірки в офісі. Усю дорогу до пункту призначення Назар мовчав, боячись зронити бодай звук, щоб не розлютити пасажира ще більше. А клієнт і не збирався розмовляти, демонстративно вткнувшись у свій планшет.
Через пару годин Назар нарешті звільнився і поїхав у напрямку бази автопарку. Серце в грудях так болісно стискалося від відчуття власної нікчемності. Адже він навіть не зможе нічого заперечити керівнику! І той буде абсолютно правий, якщо покарає його гривнею. Хоча десь глибоко в душі ще жевріла слабка надія, що поважний клієнт не стане витрачати час на офіційну скаргу.
Припаркувавши стареньке «Рено» на стоянці, хлопець майже бігом, перестрибуючи через калюжі, забіг у будівлю контори. У вузькому коридорі повз нього пройшов Денис — ще один водій фірми — і зловтішно, криво посміхнувся. Між ними давно точилася негласна ворожнеча.
У колективі подейкували, ніби Денис регулярно вислужувався перед Валерієм Миколайовичем, здаючи йому всі плітки та покриваючи чужі помилки заради кращих замовлень. Щойно Назар подумав про цього підлабузника, йому відразу стало не по собі. Вся його прихована ненависть до Дениса миттєво відобразилася на обличчі: брови зійшлися на переніссі, а губи стиснулися в тонку лінію.
І саме в цей момент назустріч зі свого просторого кабінету вийшов сам керівник.
Назустріч зі свого просторого кабінету вийшов керівник Валерій Миколайович, поправляючи дорогу краватку:
— А, Назаре, от ти-то мені й потрібен. До речі, що це в тебе з обличчям? Дай-но вгадаю. Ти мене настільки ненавидиш, що тебе аж перекосило? Ну що ж, ходімо зі мною. Я зараз ще більше дьогтю додам на твою фізіономію.
Ну все, після таких «привітних» слів можна було не чекати нічого хорого. Назар внутрішньо напружився, немов перед ударом, і мовчки пройшов за босом до кабінету. Перед великим панорамним вікном розташовувався масивний дубовий стіл, а поруч — якийсь обдертий, потертий стілець із хиткими ніжками. Дивно, але інтер’єр кабінету якось різко змінився з моменту останнього візиту Назара.
Раніше на підвіконні стояли розкішні вазони з квітами, а тепер їх не було. Та й стіл для відвідувачів був іншим, новим, а цей стілець ніби щойно зі смітника притягли. Хлопець обернувся в бік начальника і зустрівся з його хижою, зловтішною усмішкою.
— Так-так, не дивуйся. Це тепер твій майбутній інтер’єр, — повільно розтягуючи слова, сказав Валерій Миколайович. — Я спеціально наказав принести сюди цей стілець. Ти повинен фізично відчути, що таке безнадія та злидні. А знаєш, навіщо мені весь цей спектакль?
— Ні. Напевно, у вас просто почуття гумору таке… специфічне, — з ледь помітним тремтінням у голосі відповів Назар.
— Почасти ти правий, — поплескавши його по плечу, відповів керівник. — І я дійсно люблю жартувати, але тільки не у твоєму випадку. Мені все відомо про твоє нахабне запізнення. Думав, якщо поїхав на виклик на інший кінець міста, то я нічого не дізнаюся?
— Вибачте, Валерію Миколайовичу, але в місті шалені затори через зливу, я кілька разів намертво ставав у тягучках, та й машина, м’яко кажучи, залишає бажати кращого.
Назар викручувався як міг, але все одно розумів, що це абсолютно марно. І якщо вже начальник влаштував такий дешевий спектакль, то явно для того, щоб потішити своє хворе самолюбство. От чого-чого, а пихатості Валерію Миколайовичу було не позичати. Він міг годинами крутитися перед дзеркалом, милуючись собою. Вказавши на обдертий стілець, бос запропонував хлопцеві присісти.
— Та ні, дякую, я краще постою, — нервово відповів він, мимоволі стиснувши руки в кулаки.
— Добре, справа твоя, може, воно й на краще. Я ж спеціально наказав поставити у твоє робоче корито маячок супутникового стеження. Як відчував, що він мені колись стане у пригоді.
— Про що це ви? Яке стеження?
— Про те, Назаре, що я бачив на моніторі весь твій маршрут! — раптом підвищив голос начальник. — Ти кілька разів зупинявся, потім довго петляв провулками і навіть примудрився зависнути біля «Столичного Комерційного Банку» на Печерську! Тільки не кажи мені, що в тебе там солідний депозит відкритий і ти вирішив перевірити його стан у робочий час.
— Ну звісно, у нас же мобільні додатки скасували, треба особисто їхати, — гірко зіронізував хлопець.