Обережно визирнувши в передпокій, він прямо звідти, не відкриваючи замка, запитав:
— Хто там?
З того боку дверей почувся знайомий старечий голос:
— Це я, Назарчику. Пані Галина, твоя сусідка. Відчиняй давай, будемо чай з тобою пити!
Не зовсім розуміючи, з якої це радості, він усе ж відчинив важкі металеві двері.
— Оце так новина. Ти що, плакав, чи що? — жартівливо, але з ноткою тривоги запитала літня жінка, пильно вдивляючись у його почервонілі очі. — Ану давай, я твоє обличчя витру. Отак, так-то краще. І не треба сльози лити, ти ж козак!
— Вибачте, пані Галино, — ніяковіючи, вимовив Назар. — У мене сьогодні просто катастрофічно важкий день видався. І для веселощів, а вже тим більше для святкового чаювання, точно немає жодного приводу. Мене з роботи вигнали. Може, ви якось іншим разом зайдете?
— Ну як же іншим разом, синку? Я ж іменинниця сьогодні, якщо ти раптом забув! Вже 77 рочків стукнуло. Не могла ж я не пригостити шматочком торта свого найулюбленішого і найчемнішого сусіда.
Похитавши головою, Назар винувато потер лоба:
— І справді… Боже, як соромно. А я так замотався на цій клятій роботі, що про все на світі забув. І в першу чергу про якесь нормальне людське життя. З днем народження вас, здоров’я міцного!
— Та годі тобі виправдовуватися. І не дивися ти на мене такими здивованими очима. Я ж бачу, що ти сам-один живеш, ні з ким не зустрічаєшся. А давно пора би! Ти вже не маленький хлопчик, тобі потрібна нормальна родина. Це не діло, Назаре, жити отак, бобилем. Так і не помітиш, як роки пролетять, а поруч — лише кішка.
— Пані Галино, а як же ваша велика родина? Хіба ви не повинні зараз сидіти за пишним святковим столом у колі рідні?
— Ех, Назарчику, ти так нічого й не зрозумів у цьому житті, — глибоко і гірко зітхаючи, почала сусідка, проходячи на кухню. — Мої діти та онуки приїжджають тільки на пару годин, для галочки, або й того менше. У них свої сучасні справи, бізнеси, телефони… Їм абсолютно нецікаво сидіти біля старої хворої жінки. От якби мій покійний чоловік був живий, то я б точно не сумувала. А так… сиджу часом біля вікна і годинами дивлюся, як інші гуляють парами.
— Тепер розумію, — зі смутком відгукнувся хлопець. — Але мені поки не судилося стати сімейним чоловіком. Я ж постійно гарував на роботі і весь час витрачав на те, щоб просто забезпечити своє виживання. А відсьогодні взагалі доведеться жорстко економити на всьому.
— Який жаль. Але ти не повинен впадати у відчай. Чуєш мене? І чого це ми на порозі розмовляємо про сумне? Ходімо швидше, я хоч за тобою позалицяюся трохи.
Від такої щирої пропозиції Назар просто не міг відмовитися. Вони разом сіли на тісній кухні і за годину накрили імпровізований святковий стіл. Схоже, пані Галина вирішила відсвяткувати свій день народження саме з ним. Вона відрізала великий шматок «Київського» торта і поклала на тарілку перед хлопцем:
— Їж давай. Он і салатики домашні, ковбаска нарізана, сир. Ти не дивися, що я мало їм, у мене вік уже не той, та й апетит давно зник. Хоча як згадаю, які ми застілля в молодості влаштовували… Ого-го!
— Скажіть, пані Галино, — раптом задумливо запитав Назар, розмішуючи чай, — а добро взагалі повертається? Ну, буває так, що ти щось безкорисливо хороше зробиш для абсолютно незнайомої людини, а потім і в твоєму житті відбуваються світлі події?
— Звісно, Назаре! І ти ще маєш сумніви? Я багатьом за своє життя допомагала, і вони мені тим самим відповідали. Щоправда, останнім часом мало хто в гості заходить, але я не тримаю зла. Все, що змогла віддати у цей світ, я вже віддала. А ти чому раптом про таке філософствуєш? Напевно, когось сьогодні безкоштовно підвіз у ту зливу?
— І все-то ви знаєте! — щиро, по-доброму розсміявся хлопець. — Так, підвозив одну дівчину. У неї явно не було грошей, щоб зі мною розрахуватися. Довелося відпустити з миром і побажати удачі. Вона так поспішала кудись, що я ладком нічого в неї і не розпитав.
Назар свідомо не став говорити сусідці про те, що дівчина — вагітна колишня зечка. Він просто не знав, як літня жінка на таке відреагує. Раптом почне соромити або читати нотації. На сьогодні йому вже вистачило стресів і ганьби, ні до чого ще більше проблем на свою голову наскрібати.
З іншого боку, пані Галина навряд чи стала б його засуджувати. Вона була не тією людиною, щоб шукати вади в тих, кого щиро поважала. Їхнє затишне чаювання закінчилося ближче до одинадцятої вечора. Назар провів сусідку до її дверей і повернувся у свою порожню квартиру. На столі залишився недоїдений салат, кілька шматочків торта та пара бутербродів. Усе це багате частування він дбайливо сховав у старенький холодильник.
Їсти більше не хотілося, а от подумати над тим, як жити далі, було просто життєво необхідно. Запустивши свій потертий ноутбук, Назар став методично проглядати інформацію за свіжими вакансіями на сайтах пошуку роботи. Скрізь, як на зло, вимагали вищу освіту та солідний досвід, чого в нього, звісно ж, не було.
І це означало тільки одне: доведеться йти в різнороби або вантажники на склад. Там особливі вміння та дипломи точно не знадобляться, тільки встигай тягати коробки та виконувати те, що накаже бригадир.
З наступного ж ранку в Назара дійсно почалося нове життя. Він більше не крутив баранку в теплому салоні авто, зате постійно працював на холодному протязі величезного логістичного складу. Тяжка фізична праця виснажувала так, що йому все менше хотілося думати про свої туманні перспективи.
Невже саме за цим він і приїхав до столиці? Перебираючи в голові все те, що він колись амбітно планував у стінах інтернату, хлопець раптом дійшов гіркого висновку, що не виконав майже нічого. Так, закріпитися в Києві йому ніби вдалося, але що далі? Які наступні кроки? Цього він не знав, бо знову скотився на соціальну сходинку нижче, і тепер доведеться починати все з абсолютного нуля.
Іноді ночами згадувалися окремі моменти дитинства, коли йому буквально зубами доводилося вигризати своє право на свободу вибору серед жорстоких однолітків. Чомусь саме зараз гостро захотілося побачити своїх батьків. Але Назар розумів: це просто неможливо. Їх немає, як і не було всі ті довгі роки. Вони відмовилися від власної дитини, як від бракованої іграшки в магазині, яку можна просто здати назад і піти будувати нове життя.
Через ці думки Назар часто крутився ночами і погано спав. Його терзало усвідомлення того, що все існування зводиться до маршруту «дім-робота-дім», і в ньому немає жодного місця для справжнього кохання, яке б зігріло змучену душу. Мала рацію пані Галина: треба мати поруч кохану людину, щоб потім не завивати від тотальної самотності у чотирьох стінах.
Так у важкій праці пролетіло цілих два тижні. Назар поступово звик до ниючих м’язів і вже не згадував про свого колишнього злого боса. Натомість у його пам’яті все частіше почав спливати загадковий образ Соломії. Хоча він і намагався відганяти ці думки. «Вона при надії, їй зараз не до моїх проблем. Про це і думати смішно», — переконував він себе. Але незрозуміле, ірраціональне бажання побачити цю дивну дівчину знову чомусь пересилювало.
В один із вихідних днів Назар вирішив як слід відіспатися. Нагодувавши кішку, він завалився на диван і міцно заснув. Але минуло не більше години, як Маруся почала дуже жалібно і тривожно нявкати. Хлопець прокинувся, протер очі і звісив голову:
— Чого тобі, руда? Зголодніла чи засумувала?