Богдан кулею вилетів із двору, навіть не озираючись. А Назар чимдуж помчав до квартири, на ходу викликаючи карету швидкої допомоги.
Назар кулею вилетів із двору, навіть не озираючись на переляканого Богдана, і чимдуж помчав до квартири. На ходу він уже набирав номер швидкої допомоги. За лічені хвилини карета медиків із сиреною мчала вечірніми вулицями Києва до «Столичного Перинатального Центру».
Разом із Соломією він забіг до приймального відділення, але далі його категорично не пустили. Довелося міряти кроками довгий світлий коридор, з тривогою вдивляючись у зачинені двері. Через півгодини до нього нарешті вийшов черговий лікар-акушер у синій формі:
— Ви молодці, що не розгубилися і так оперативно приїхали. Ваша дружина поки залишиться у нас під пильним наглядом у палаті інтенсивної терапії. Перейми виявилися складними, але є всі передумови до того, що вона скоро народить.
— Лікарю, але ж їй по термінах ще як мінімум два тижні ходити… — зблід Назар.
— Розумію ваші переживання, чоловіче. Але природа сама диктує, коли вашим діткам час з’явитися на світ. І це просто чудово, що у вас буде двійня! Треба радіти і дякувати долі за такий щедрий подарунок. Не хвилюйтеся, вона в надійних руках.
— Дякую… Але вони не… — Назар хотів було сказати, що біологічно діти не від нього, але вчасно зупинився. До того ж лікар так щиро вважав їх чоловіком і дружиною, що руйнувати цю ілюзію зовсім не хотілося.
Всередині у хлопця якось усе перевернулося від щемливого тепла, і він поспішив вийти на вулицю, щоб трохи подихати свіжим повітрям. Саме в цей момент на першому поверсі центру прочинилося вікно палати, і звідти визирнула бліда, але усміхнена Соломія. Вона подивилася на Назара, який стояв під ліхтарем, і несподівано голосно, на весь лікарняний двір крикнула:
— Я кохаю тебе, Назаре!
Глибоко вдихнувши прохолодне повітря, хлопець відповів їй тим самим, не соромлячись перехожих:
— І я тебе кохаю! І наших дітей! Ти уявляєш, лікар щойно вирішив, що ми з тобою законні чоловік і дружина!
— І тобі не сподобалося, що він так сказав? — з хитринкою в голосі запитала дівчина, притримуючи живіт.
— Чому ж? Навпаки, дуже сподобалося. І я навіть уже знаю, що нам потрібно для цього зробити.
— Почекай, не йди. Побудь зі мною ще хоч хвилинку, — попросила Соломія, притулившись лобом до шибки. — Я ж так і не встигла нічого зробити з документами. Треба діяти далі і забирати фірму. Що скажеш? Може, залишити все як є, бо мені зараз точно не до судів?
— Ну вже ні, Солю! — твердо відповів Назар. — Ти спокійно готуйся до пологів, не нервуй, а я сам доведу цю справу до кінця. Обіцяю.
Після цих слів Назар сів у свій новий позашляховик і поїхав прямо до адвокатської контори. Проте його там уже чекали з нетерпінням:
— Назаре Васильовичу, проходьте, сідайте, — запропонував юрист Тимур Едуардович, вказуючи на шкіряне крісло.
— Доброго вечора. У нас усе готово?
— Можемо хоч завтра зранку починати активний процес. Але є один нюанс: Вікторія Вікторівна майже підвела компанію Соломії до штучного банкрутства. Вони виводили гроші на підставні рахунки.
— Але як же так, Тимуре Едуардовичу?! — вигукнув Назар, стиснувши кулаки. — Ми що, все це даремно починали, виходить?
— Ні, не даремно, — спокійно усміхнувся адвокат. — Я підключив свої канали і ми вчасно наклали арешт на їхні рахунки, зупинивши процес розвалу. Думаю, що Соломія Євгенівна отримає свою фірму в більш-менш стерпному стані. Звісно, доведеться добряче попрацювати, щоб виправити становище, але, враховуючи її фінансову подушку, яку залишив батько, проблем не буде.
— Ви маєте рацію. Але Соломія поки не зможе брати в цьому участі. Вона зараз у пологовому і будь-якої хвилини може народити.
— Я вас почув. Будемо діяти через вас, тим паче, що ви маєте від неї генеральну довіреність.
Після того, як Назар жорстко притиснув Богдана біля під’їзду, той, переляканий до смерті, відразу ж побіг до матері. Вони навіть хотіли заявити в поліцію про погрози, але різко передумали, оскільки до них уже завітали слідчі з ордером. Крім того, Тимур Едуардович попередив їхніх адвокатів, що доказова база залізна, і краще зараз усе вирішити добровільним зізнанням, ніж потім отримати максимальні терміни.
Вікторія Вікторівна не врахувала цих попереджень, самовпевнено вважаючи, що вийде сухою з води. А от її синок відмовився від усіх посад у фірмі і почав пакувати валізи. Він чітко зрозумів, що його точно притиснуть до стінки. Тому, щоб хоч якось мінімізувати для себе наслідки, Богдан пішов на угоду зі слідством. Він сам прийшов до поліції і дав розгорнуті свідчення. У ході допиту він підтвердив, що його матір навмисно сховала життєво необхідні ліки Євгена Михайловича під час серцевого нападу.
Вся ця інформація миттєво лягла в основу кримінальної справи. Вікторію Вікторівну заарештували того ж вечора просто в її розкішному заміському будинку. Їй інкримінували шахрайство в особливо великих розмірах та залишення людини в небезпеці, що призвело до смерті. Богдана ж, за співпрацю зі слідством і щиросердне зізнання, залишили під домашнім арештом.
Кілька днів пішло на те, щоб остаточно розплутати цей підступний клубок, і весь цей час Назар щодня приїжджав до Соломії в лікарню з квітами та корисними смаколиками. Він уже не уявляв свого життя без неї. Одного разу медсестра дозволила їм побути наодинці в палаті. Саме тоді Назар, дуже хвилюючись, опустився на одне коліно і дістав маленьку оксамитову коробочку з каблучкою.
Це було так несподівано і неймовірно зворушливо, що Соломія просто не могла стримати сліз щастя. Вона сказала заповітне «Так!» і потягнулася, щоб обійняти Назара. Але раптом різко схопилася за живіт і скрикнула:
— Ой… Назаре! Здається, почалося!
Тієї ж миті примчав медперсонал, і дівчину терміново повезли до пологової зали. Назару довелося залишитися в коридорі, міряючи його неспокійними кроками. Три нескінченні години він терпляче сидів на кушетці, подумки благаючи всі вищі сили, щоб усе минулося добре. Нарешті двері відчинилися, і до нього вийшов втомлений, але задоволений лікар:
— Вітаю, татусю! Богатирі! Обидва хлопчики! Один 3700, інший 3500 грамів. Мама почувається добре.
У цей момент Назар не витримав. Він заплакав і міцно обійняв лікаря, який аж розгубився від такої реакції:
— Боже… Як же я щасливий, що в мене народилися два сини!
Потім він ще раз промовив цю фрази, але вже так голосно, що, здавалося, його почуло все відділення. Навіть Соломія слабо усміхнулася, коли почула цей вигук крізь прочинені двері. Вона лежала на кушетці, а поруч у спеціальних боксах сопли два крихітних згортки. По її обличчю текли сльози безмежної радості.
Минув тиждень. Соломію готували до довгоочікуваної виписки. Назар приїхав за нею на своєму новенькому позашляховику. Він припаркувався біля входу, тримаючи в руках величезний букет троянд. Аж раптом у двір лікарні повільно заїхало старе, пошарпане таксі. З водійського місця, крекчучи, виліз не хто інший, як… Валерій Миколайович, його колишній бос!
Він зустрівся поглядом із Назаром, окинув оком його дорогий одяг, шикарну машину і, нервово зглотнувши, спробував в’їдливо сказати:
— Які люди! Що, знову водієм влаштувався? І хто ж тобі таку дорогу машину довірив? Знову чиїсь ідеї вкрав?
— І вам не хворіти, Валерію Миколайовичу, — щиро розсміявся Назар, насолоджуючись моментом. — Це моя власна машина. А от ваше корито, схоже, благає про капітальний ремонт. Причому дуже давно. Що таке? Власник автопарку нарешті розкусив ваші махінації з бюджетом і вигнав з теплого крісла?
— Та ти… Та не може цього бути! — тільки й зміг пробурмотіти колишній начальник, червоніючи від злості та заздрості.