Карина закотила очі.
— Боже, Марто, ну чого ти завжди така драматична? Тобі що, для рідної сестри шкода? Ти ж не бідуєш.
— Я не бідую, бо відправляю вам свої зароблені гроші, щоб ця сім’я не пішла на дно!
— І ми дуже вдячні, — швидко втрутився тато. — Це ж просто одноразова акція. Заради особливого дня твоєї сестрички.
Я мовчки витріщилася на них. На цих людей, з якими я ділила ДНК, але які зараз здавалися мені абсолютно чужими. Ця квартира на Печерську не була для мене просто шматком бетону. Це був мій особистий храм. Мій доказ того, що я чогось варта в цьому житті. Мій єдиний шлях до втечі від токсичної динаміки цієї родини. А вони продали її з таким самим спокоєм, як продають вживану машину на авторинку.
— Марто? — мамин голос став трохи обережнішим. — Скажи щось. Хіба ти не радієш за сестру?
Роки жорстких корпоративних переговорів навчили мене приховувати емоції за непроникною маскою. Я змусила своє обличчя розслабитися.
— Вітаю, Карино. Я впевнена, це буде дуже красиве весілля.
Карина радісно заплескала в долоні.
— Я знала, що ти все зрозумієш! Ти найкраща старша сестра у світі!
— Мені час, — сказала я, тримаючи палець над кнопкою завершення виклику. — Робота чекає.
— Звісно, доню, — промуркотіла мама. — Ми тебе любимо.
Я перервала зв’язок і залишилася сидіти в повній тиші свого сінгапурського офісу, дивлячись на власне відображення в чорному екрані монітора. Вони думали, що розіграли мене як по нотах. Що я — та сама слухняна донечка, яка проковтне цю зраду з натягнутою усмішкою і, можливо, навіть надішле ще грошей на весільний подарунок.
Вони навіть не уявляли, якого демона щойно випустили на волю.
Я взяла телефон і знайшла контакт, якому не дзвонила вже кілька місяців. Моя університетська подруга Христина, а за сумісництвом — блискуча адвокатка, відповіла після другого гудка.
— Марто, привіт! Щось сталося?
— Мені потрібна твоя професійна послуга, — сказала я, і мій голос дзвенів, як натягнута сталь. — І попереджаю: буде дуже багато бруду.
— Я уважно слухаю.
— Моя родина щойно зробила найбільшу помилку у своєму житті. І я збираюся показати їм, на що насправді здатна їхня «відповідальна донька». Вітаю, Карино, — тихо додала я сама до себе, ледь помітно посміхнувшись. — Але раджу тобі частіше перевіряти пошту.
— Почни з самого початку, — голос Христини став зосередженим та діловим. — Що конкретно вони зробили?
Я підвелася і почала міряти кроками свій готельний номер.
— Вони продали мою квартиру на Печерську, підробили мій підпис на документах і спустили всі гроші на елітне весілля Карини.
— Господи, Марто. Це ж чиста кримінальщина. Стаття за шахрайство в особливо великих розмірах.
— Далі — краще. Вони “наглядали” за квартирою, поки я за кордоном. Тобто мали доступ до всього: ключів, платіжок, документів.
— Про яку суму йдеться?
— Квартира коштує близько чотирьохсот тисяч доларів. Думаю, вони отримали приблизно стільки ж. Може, навіть більше, враховуючи нинішній ринок.
Христина тихо присвиснула.
— Окей, перш за все: у тебе є копії оригіналів документів на право власності?
— Усе лежить у моєму захищеному хмарному сховищі. Я ще давно засвоїла урок: ніколи не довіряй своїй родині важливі папери.
— Розумно. До чого ще вони мають доступ?
Я зупинилася посеред кімнати. Ось він, той самий момент, у якому мені було найважче зізнатися навіть самій собі вголос.
— Ні до чого. Принаймні, ні до чого з того, про що вони знають.
— Тобто?
— Пам’ятаєш, три роки тому я зареєструвала ТОВ «Меридіан Інвест»?
— Так, холдингова компанія, через яку ти проводиш свої інвестиції в нерухомість. І що з нею?
— Я перевела право власності на квартиру на баланс «Меридіан Інвест» ще через пів року після покупки. Мої батьки думають, що вони продали нерухомість, якою володіла я як фізична особа. Але юридично… вони щойно вчинили рейдерське захоплення та шахрайство проти юридичної особи.
— Марто… ти прекрасний параноїдальний геній! — розсміялася Христина. — Тож ця угода купівлі-продажу абсолютно недійсна?
— Повністю нікчемна. Але це ще не все.
Я важко опустилася на край ліжка, раптом відчувши весь тягар того, що збиралася розповісти.
— Христю, як ти думаєш, хто всі ці чотири роки платив валютну іпотеку моїх батьків за їхній приватний будинок?
На тому кінці дроту повисла довга пауза. А потім:
— Ні… Тільки не кажи мені, що ти…
— ТОВ «Меридіан Інвест» регулярно закривало їхні іпотечні платежі. Вони свято вірять, що це якийсь “анонімний благодійник”. Якийсь далекий родич, який захотів допомогти, але вирішив залишитися інкогніто.
— Скільки?
— Дві тисячі вісімсот доларів щомісяця. Плюс, я весь цей час тихцем перекривала їхні борги по кредитках, платила за машину і покрила половину вартості навчання Карини в університеті. Усе це робилося через транзитні рахунки, які вони ніяк не могли б відстежити до мене.
— Твою ж матір, Марто… Ти спонсорувала все їхнє богемне життя?!
— Живучи при цьому в крихітній квартирі-студії в Сінгапурі і вечеряючи розчинною локшиною. Так. А вони щойно вкрали мій єдиний дім, щоб профінансувати гулянку. Весілля за чотириста тисяч доларів.