Я глянула на Христину, яка сиділа по той бік екрана. Вона ледь помітно похитала головою.
— Діано, я прекрасно розумію, в якому жахливому становищі ви опинилися, — мій голос звучав м’яко, але твердо. — Але моя родина вчинила кримінальний злочин. Я не можу і не буду потурати їхньому шахрайству, покриваючи борги, які вони наробили за мій рахунок.
— Я розумію. Я просто… я мусила хоча б спробувати запитати. А ви не думали подати на них до суду, щоб відшкодувати збитки і з цих грошей розрахуватися?
— З яких грошей? Вони абсолютні банкрути. Як каже мій адвокат, з порожньої криниці води не нап’єшся.
Коли Діана відключилася, Христина важко відкинулася на спинку крісла.
— Ця бідна жінка. Вона стала випадковою жертвою в цій війні.
— Але вона сама прийняла рішення працювати з моєю родиною без належної перевірки платоспроможності, погнавшись за гучним чеком.
— Марто, твій телефон знову дзвонить, — перебила подруга.
Цього разу на екрані висвітився незнайомий київський номер (код 044). Я підняла слухавку.
— Алло?
— Це Марта? Вас турбує слідчий Романюк, центральне відділення поліції, відділ боротьби з економічними злочинами. Ми отримали заяву щодо підробки документів, пов’язаних із продажем нерухомості. Ми б хотіли поспілкуватися з вами, щойно ви повернетеся в країну.
Я увімкнула гучномовець.
— Яку саме заяву?
— Ваші батьки подали скаргу. Вони стверджують, що ви чините на них психологічний та економічний тиск, а продаж квартири був абсолютно законним, за усною домовленістю. Але попереднє розслідування служби безпеки банку вказує на зовсім інші факти.
— Продаж був шахрайським. У мене є вся необхідна документація, що доводить факт підробки документів та незаконного заволодіння майном.
— Ми б дуже хотіли ознайомитися з цими документами. Коли ви плануєте бути в Києві?
— Наступного тижня.
— Чудово. Ми з вами зв’яжемося.
Після того як слідчий поклав слухавку, Христина тихо присвиснула.
— Вони справді написали на тебе заяву в поліцію?! Вони намагаються перевернути ситуацію з ніг на голову і зробити з тебе злочинницю!
— Цей фокус у них не пройде. Докази занадто очевидні.
Мій телефон завібрував від нового повідомлення Карини.
«Тепер через твій хворий план помсти в це вплутана поліція. Ти знищила всю нашу сім’ю. Сподіваюся, ти щаслива».
Я розвернула екран до Христини.
— Вона досі нічого не розуміє.
— І ніколи не зрозуміє. У її картині світу вона назавжди залишиться невинною жертвою. Марто, ти готова до того, що буде далі? Це все ось-ось стане максимально публічним і дуже брудним.
Я подивилася на вогні вечірнього Сінгапура, думаючи про сім’ю, яку колись любила. Про сестру, яку завжди захищала. Про батьків, яких поважала.
— Нехай буде брудно. Вони самі зробили свій вибір у той момент, коли вирішили мене обікрасти. І якщо ця дорога приведе їх за ґрати — що ж, у них буде вдосталь часу подумати над своєю поведінкою.
Телефон продовжував розриватися від дзвінків. Я просто вимкнула його. Деякі мости треба спалювати дотла.
Засідка сталася о другій годині ночі за місцевим часом. Стаціонарний телефон у моєму готельному номері різко задзвонив, вирвавши мене з глибокого сну. На дисплеї світився невідомий міжнародний номер.
— Алло? — сонно пробурмотіла я.
— Марто. Слава Богу. — Голос тата був хрипким і відчайдушним. — Ми кілька днів намагалися додзвонитися до готелю.
— Я знаю.
— Нам треба поговорити. Усім разом. Як родина. Переведи на гучномовець.
Я почула шурхіт, а потім пролунав голос мами, густий від сліз:
— Мартусю, донечко, благаю тебе, повертайся додому. Ми зможемо все це вирішити.
— Чи зможемо? Тому що, наскільки мені відомо, ви вчинили кримінальний злочин.
— Не кажи цього слова! — різко огризнувся тато. — Ми сім’я! Рідні люди не скоюють злочинів одне проти одного! І не забирають одне в одного дах над головою!
Голос Карини прорізався крізь ефір, пронизливий і сповнений люті.
— Ти зруйнувала моє життя! Моє весілля скасовано, Максим навіть чути про мене не хоче, а всі наші знайомі думають, що ми якісь зеки!
— Ви і є злочинці.
— Нам потрібні були гроші, Марто! — закричала сестра. — Ти заробляєш такі суми, але ніколи не ділишся ними з нами! Ти завжди була жадібною!
— Я ділилася з вами чотири роки. Дві тисячі вісімсот доларів щомісяця за вашу іпотеку. Плюс кредитні картки, авто і твоє навчання в університеті, Карино.
— Так це справді була ти? — мамин голос зірвався на здавлений шепіт.
— ТОВ «Меридіан Інвест». Моя компанія. Я тримала вас на плаву всі ці роки, поки ви ставилися до мене виключно як до безлімітного банкомата.
— Чому ти нам не сказала? — розгублено запитав тато.
— Тому що я знала: ви одразу сприймете це як належне. Точно так само, як ви звикли сприймати все інше.
— Марто, будь ласка, — благала мама. — Ми втратимо будинок. Банк уже запускає процедуру конфіскації за борги.
— Чудово.
— Як ти можеш таке казати?! — заверещала Карина. — Це ж наш сімейний дім!
— Той самий сімейний дім, заради якого ви були готові пожертвувати моєю власною квартирою?
— Це зовсім інше!
— І в чому ж різниця, Карино? Поясни мені.
— Тому що… тому що ти там навіть не живеш! Ти постійно у своїх закордонних відрядженнях!
— Тобто це дало вам моральне право вкрасти її?
— Ми не крали! Ми використовували сімейні ресурси для великого сімейного свята!
— Шляхом підробки мого підпису.