Поки вони йшли довгим коридором до кабінету, Максим звернув увагу на одну дивну деталь. Дарина зовсім не розглядала елітні інтер’єри, дорогі картини чи кришталеві люстри, як це робили інші. Її погляд затримувався виключно на сімейних фотографіях, що висіли на стінах. Вона дивилася на щасливі обличчя Софії та маленьких хлопчиків із непідробним смутком в очах.
— Розкажіть про себе, Дарино, — запропонував Максим, коли вони сіли.
Дарина глибоко вдихнула, збираючись із думками.
— Максиме Вікторовичу, я буду з вами відверта. У мене немає європейських дипломів із дитячої психології. Я не закінчувала престижних курсів раннього розвитку. Але в мене є вісім років практичного досвіду роботи з дітьми… і дитинство, яке назавжди навчило мене, що саме відчуває людина, коли її світ раптово розлітається на шматки.
Максим був відверто здивований такою прямотою.
— Що ви маєте на увазі?
— Мої батьки загинули, коли мені було сім, — спокійно, але з легким тремтінням у голосі пояснила вона. — Решту свого дитинства я провела в інтернатах і прийомних сім’ях, постійно переїжджаючи з місця на місце. Я дуже добре знаю, як це — до смерті боятися, що кожен, кого ти любиш, обов’язково тебе покине. Я знаю, як це — навмисне відштовхувати від себе людей, завдавати їм болю лише тому, що так легше, ніж чекати, поки вони зрадять тебе першими.
Дарина трохи подалася вперед, дивлячись йому просто в очі.
— Максиме Вікторовичу, я читала про трагедію вашої родини. У мене серце розривається від того, через що доводиться проходити вам і вашим синам. Ваші хлопчики — не погані й не розбещені діти. Вони — діти, розбиті горем. А дитяче горе найчастіше маскується під агресію, злість і неслухняність.
Уперше за багато місяців після смерті Софії Максим відчув дещо, що здавалося давно втраченим: надію.
— Усі попередні няні в один голос стверджували, що мої сини абсолютно некеровані. Вони ламають усе на своєму шляху.
— Це лише тому, що ті жінки намагалися ними «керувати», замість того щоб спробувати їх зрозуміти, — м’яко відповіла Дарина. — Ваші сини не намагаються бути складними чи злими. Вони просто намагаються вижити.
Максим уважно дивився на цю дивовижну жінку, яка, здавалося, бачила в його дітях живих людей із пораненими душами, а не чергову проблему, яку треба усунути.
— Але я мушу вас попередити, — тихо сказав він. — Мої сини вижили звідси сімнадцять нянь за пів року. Вони можуть бути дуже руйнівними.
Дарина тепло, щиро усміхнулася.
— Максиме Вікторовичу, я працювала з дітьми із сиротинців, які підпалювали свої кімнати, бо панічно боялися, що їм знову завдадуть болю. Я працювала з підлітками, які трощили все, до чого торкалися, бо самі почувалися розбитими зсередини. Руйнування — це просто сильний біль, якому більше нікуди вийти.
Максим відчув, як клубок у горлі заважає йому дихати.
— Коли ви зможете почати? — єдине, що він зміг вимовити.
Наступного ранку Дарина стояла на порозі особняка Терещенків рівно о сьомій. У руках вона тримала великий термос із гарячою фільтр-кавою та паперовий пакет, із якого неймовірно пахло свіжими домашніми рогаликами з вишнею. Вона знала: перше враження має вирішальне значення, особливо для дітей, які звикли нікому не довіряти. Максим відчинив двері. У зім’ятій сорочці, з темними колами під очима, він виглядав людиною, яка не спала кілька тижнів.
— Хлопчики ще сплять, але скоро прокинуться, — сказав він, втомлено потираючи обличчя. — Ви точно впевнені, що готові до цього?
Дарина мовчки простягнула йому термос.
— Подумала, що вам зараз не завадить по-справжньому міцна кава. І знаєте, Максиме Вікторовичу… Хочу, щоб ви почули це просто зараз: що б не сталося сьогодні, я не здамся і не відмовлюся від ваших синів.
Максима зворушив цей простий, але такий людяний жест. Коли востаннє хтось узагалі дбав про нього самого, а не вимагав підвищення зарплати?
— Дякую вам, Дарино. Це дуже чуйно з вашого боку.
Рівно о пів на восьму тишу дому розірвав тупіт маленьких ніжок на другому поверсі, за яким пролунали гучні крики й звук чогось розбитого.
— Почалося. Вони прокинулися, — з гіркою усмішкою констатував Максим.
Дарина пішла на звук і опинилася в просторій дизайнерській кухні. Те, що вона там побачила, нагадувало епічну кулінарну битву. Троє цілком однакових хлопчиків із темним волоссям і пронизливо блакитними очима влаштували справжню війну. Замість зброї вони використовували згущене молоко й вишневе варення. Кухонний острівець потопав у липкій калюжі, а Богдан стояв ногами на дорогому барному стільці, готуючись вилити на братів цілий пакет апельсинового соку.
— Війна їжею! — переможно заверещав один із близнюків, щойно помітив Дарину у дверях.
Але замість того щоб почервоніти від люті, почати кричати чи кликати батька, Дарина зробила те, чого вони очікували найменше. Вона щиро розсміялася.
— Ого! — захоплено вигукнула вона, спокійно заходячи в самий епіцентр хаосу. — Та ви справжні майстри безладу! Знімаю капелюха, вражає.